бесплатно рефераты скачать
  RSS    

Меню

Быстрый поиск

бесплатно рефераты скачать

бесплатно рефераты скачатьКурсовая: Махно и Украина

Курсовая: Махно и Украина

Міністерство освіти України

Запорізький державний університет

Кафедра теорії держави і права

Курсова работа

з курсу історії України

на тему:

"Махно і Україна"

Виконав: студент 1 курсу

юридичного факультету

група 6118-3

Бордульов С.В.

Перевірила: викладач

Середа А.Н.

Запоріжжя - 1999

содержание

Вступ..........................................................................3

Розділ 1. Нестор Махно: захисник селян України чи кримінальний злочинець?......4

Розділ 2. Соціально-економічна політика Нестора Махна... 10

Розділ 3. Українське питання в ідеології махновського руху 13

Висновки......................................................................26

Список використаної літератури................................................27

Вступ

Нестор Іванович Махно (1888-1934) народився в багатодітній родині селянина-

бідняка с. Гуляйполе Єкатеринославської губернії. Мав початкову освіту, але

читав лекції в університеті Сорбони.

Світоглядною парадигмою Нестора Махна була, як відомо, анархія, "безвладний

лад", "вільний радянський лад". Нестор Махно адекватно відображав інтереси і

прагнення українського селянства.

Саме ідеали, устремління Н.Махна підкреслюють і віковічні прагнення

українського народу до свободи.

Махно першим рішуче виступив проти захоплення більшовиками політичної влади,

проти диктатури однієї партії в Україні. Між іншим, саме цим накликав на себе

найбільшу ненависть і переслідування з боку "власть імущих". Категорично

заперечуючи керівну роль партії у суспільстві, Н.Махно ніби попереджував про

той глухий кут, до якого потрапить величезна комуністична країна у кінці ХХ

ст. Натомість, Н.І.Махно пропонує суспільству багатопартійність - рівні права

і змагальність усіх політичних партій і груп у впливі на людей і пропаганді

своїх ідей і доктрин.

Розділ 1. Нестор Махно: захисник селян України чи кримінальний злочинець?

Шлях Нестора Махна у революцію, як і деяких інших членів найбільш радикальних

політичних партій Російської імперії починався з відвертих кримінальних дій,

що мотивувалися потребою набуття партійних коштів та терором як засобом

боротьби з представниками самодержавної влади. Здебільшо­го подібна

революційна “романтика” ставала для таких молодиків життєвою необхідністю і

вигідним ремеслом для задоволення власних потреб, які надійно маскувалися

політич­ними гаслами.

Після усунення з престолу Миколи П партійці-бойовики, які пройшли школу царської

каторги, залишилися без звичайної роботи. Приводом для поновлення активної

військовою революційної діяльності став корніловський заколот у вересні 1917

р., коли Тимчасовий уряд був примушений кинути зак­лик про “захист революції”.

Відразу ж почали створюватися за аналогічним зразком загони червоної і чорної

гвардії, які нерідко мали й спільні керівні органи. Так анархо-більшовицьке

військове бюро в Катеринославі очолював анархіст з Гуляйполя В.Курилепко - у

майбутньому відомий польовий командир махновського війська. У

вересні-жовтні, не відчуваючи серйозного опору з боку місцевої міліції,

гуляйпільські чорногвардійці під проводом свого ватажка Махна почали

затверджувати “радянську” владу. Вони вбили поміщика Класека, пограбували його

садибу і утворили “зраз­кову комуну анархістів”, в якій, на думку

В.Волковивського, не стільки працювали, скільки займалися пияцтвом. Спроба

Олександрівського повітового комісара Тимчасового уряду Михна протидіяти

бешкетам махновців закінчилася невдало. Присланого для притягнення їх до

кримінальної відпо­відальності агента з особливих доручень чорногвардійці

вигна­ли під загрозою вбивства. Сам Махно так згадував про ці події: “Міліція в

Гуляйполі виконувала роль розсильних, а не поліцейських. Після цього до нас

більше не надходило ніяких наказів і не надсилалося урядовців з повіту”. Після

жовтневого перевороту чорногвардійські загони М.Ннкнфорової і Н.Махна стали

підпорядковуватися наркому Радянської Росії по боротьбі з контрреволюцією на

Півдні В.Антонову-Овсієнко, від якого безпосередньо отримували кошти на

військово-організапійні потреби. Збереглася записка про отримання Никифоровою

11 грудня 1917 р., у день прибуття наркома до Харкова, авансу від нього на суму

300 крб. Анархо-комуністичні формування були найбільш радикаль­ними загонами у

затвердженні військовими засобами радянської влади в Україні. В організації

терору на початку 1918 р. вони навіть випереджали більшовиків. Надзвичайний

комісар Раднаркому Росії С. Орджонікідзе, який в цей час знаходився на

Катеринославщині, повідомляв Антонова-Овсієнка: “Никифорова в Олександрівську

наробила справ, треба негайно її 'забрати звідти”.

Таким чином, отримання анархо-комуністичними загона­ми у лютому 1918 р.

статусу червоноармійських частин стало наслідком усталених військових

зв'язків більшовиків і анархістів. Військовим контингентом гуляйпільського

черво­ного полку, за свідченням О. Чубенка, найближчого соратника Махна,

стали 5000 демобілізованих солдатів старої російської армії. Махно у своїх

споминах сповіщає про дещо іншу чисельність частини. У березні 1918 р. полк

складався з шести рот по 200-300 чол. кожна, націо­нальної єврейської роти і

кавалерійського загону в декілька сотень чоловік. Також були сформовані

санітарні загони і підго­товлені приміщення під шпиталь. Озброєння в полку

було різноманітним: російська гвинтівка Мосіна, револьвери системи Наган,

німецька і австрійська трофейна зброя.

Командиром полку став колишній царський офіцер О. Волох, начальником

військового польового штабу і комісаром – Н.Махно.

Антонов-Овсієнко, призначений Леніним на посаду голов­нокомандуючого

збройними силами “південних” радянських республік, пов'язував з полками типу

гуляйпільського великі надії у боротьбі проти австро-німецьких і українських

військ і доручав анархо-комуністам відповідальні завдання. Так, на Никифорову

покладалося сформувати у степовій Україні кава­лерійські частини Червоної

Армії. Збереглася позначка в його касовій книзі: “Никифоровій - начальнику

кавалери Тавр­ійської і Херсонської губернії - 5 тисяч карбованців”.

Але надії червоного головкома не здійснилися. Анархо-більшовицькі формування

були знаряддям РКП(б) у прове­денні військово-комуністичноі політики Леніна і

Троїцького. Вони збирали з заможного населення контрибуції, продрозверстку,

розправлялися з своїми ідейними супротивниками. В ре­зультаті, військо

Антонова-Овсієнка швидко розкладалося, втрачало боєздатність. Знамевська бойова

ділянка радянсь­ких військ розвалилася ще до підходу австро-німецьких і

ук­раїнських частин. Обурені грабунками і насильством загонів Беленковича

(командуючий південною резервною групою військ Антонова-Овсієнка) і

Никяфорової, мешканці Єлісаветграду і юнкери вигнали їх з міста, захопивши

багато полонених і дві гармати. Начальник бойової ділянки М.Коляденко доповідав

Антонову-Овсіеику, що Беленкович і Никифорова “ледь винесли з Єлісаветграду

ноги”. Лише загону Сіверса, що надійшов на допомогу (600 чол.) і бронепоїзду

Полупанова вдалося “заспокоїти” елісаветградців.

Те ж саме відчув і Махно, полк якого входив до складу 2-ї революційної армії

Антонова. Вона була сформована з місце­вих анархо-більшовицьких загонів і

закривала катеринославсь­кий напрямок. Махнові було доручено обороняти

Чадлине, північніше Гуляйполя. Але несподівано особовий склад полку

відмовився виступати на фронт ї 15 квітня 1918 р., під коман­дуванням

колишніх офіцерів підняв повстання, визнав владу Центральної Ради. Для

придушеная заколотників Антонов-Овсієнко відправив бронепоїзд Беленковича,

який вчасно встиг до Гуляйполя і відкрив по повстанцях нищівний вогонь. Як

писав згодом Антонов, тільки завдяки цій підтримці “Махнові з 80

кавалеристами вдалось прорватися до нашого бронепоїз­ду". Соромлячись цього

ганебного факту з своєї біографії» Махно стверджував, що буцімто події

розгорта­лися за його відсутністю в Гуляйполі.

За словами свідків, відступ анархо-більшовицьких сил з території України в кінці

квітня 1918 р. був панічним. Станції Нижньодніпровськ, Синельникове, Роздори,

Чаплине були за­биті ешелонами з повністю деморалізованими радянськими

військами. Відступаючи, вони подекуди знущалися над заліз­ничною

адміністрацією. “Ці знамениті війська, які захищали Катеринославщину, були

дійсно “авангардом” і втекли першими”, - згадував відомий діяч РКП(б) С.Гопнер

.

За зізнанням самого Махна, після втечі з Гуляйполя він знаходився у глибокій

депресії і з невеличкою купкою друзів, відступив у червоноармійських ешелонах в

Ростов, Царицин, а потім подався до Москви. Деякі сучасні дослідники вважають,

що у липні 1918 р. він повернувся до Гуляйполя за власною ініціативою. Але його

тривала бесіда з Леніним і Свердловим у травні 1918 р., під час прийому в

Кремлі, заява Леніна про те. що шляхи більшовиків збігають­ся з такими

анархістами, як Махно, свідчать про інше. Для більшовицьких лідерів головний

була антигетьманська спрямованість особи і вони використовували всяку

можливість для розгортання підривної роботи проти українсь­кої незалежності, бо

розглядали Україну як невід'ємну частинну спільної комуністичної держави і

плацдарм для розгортання близької світової революції.

Тому 29 червня 1918 р. Махно виїхав зі столиці РРФСР як один з агентів

РКП(б), які масово направлялися тоді у службове відрядження для організації

українського підпілля. В Курську, де знаходився більшовицький центр з

організації боротьби з гетьманом Скоропадським, він затримався майже на

місяць, зустрівся з О.Чубенком, спільником по чорній гвардії. За вказівкою

керівників РКП(б) гуляйпільські анархо-комуністи отримали від голови

Закордонного бюро ЦК КП(б)У В.Затопського фальшиві документи на імена

російських офіцерів. що втікають від більшовицького терору в Україну, і

офіцерсь­ку форму. 21 липня вони були переправлені через демаркаційну лінію у

Бєлгороді. Тут, у міському готелі “Вельвю”, діяв переправний пункт, де

від'їжджаючі отримували останній інструктаж, явочні адреси і паролі від члена

ЦК КП(б)У М. Скрипника. 25 липня підпільники досягли Гуляйполя, де зустрілися

зі своїми спільниками по експроприаціях 1917 року С.Марченком, братами

Олексієм і Семеном Каретниковими, Паньком і Захаром Гусарами.

Влітку 1918 р. охоронний апарат гетьмана за допомогою австро-німецьких військ

ще контролював становище в Україні. Селянське повстання у червні-липні в

Тарамгданському і Зве­нигородському повітах Київщини, загальноукраінський

страйк залізничників в липні-серпні було придушено. Тому анархо-комуністичний

гурт Махна здійснював лише окремі терорис­тичні акти проти службовців

Державної Варти, урядовців геть­манської адміністрації, поміщиків, заможних

хуторян і німецьких колоністів. Спроба залучити до боротьби з вартою

українських гайдамаків “синежупанників”, загін яких у кількості близько 300

чол. переховувався на дніпровських ос­тровах у районі Звонецької Вовниги,

коло Олександрійська. виявилася невдалою. Українські козаки, як згадував

Махно, незважаючи на “більшовицькі настрої”, не пішли за анархо-комуністами.

Про перші бойові операції Махна після повернення його в Гуляйполе залишилися

свідчення лише романтично-легендар­ного характеру. Більшість дослідників

схиляється до думки що на початку серпня Махно, Чубенко, Марченко і

С.Каретников здійснили наскок на найближчу економію Резнікова, де захватили 7

гвинтівок, револьвер, 7 коней і 2 сідла. Експропр­іація ощадної каси в селі

Жеребець Гуляйпольської волості дала 38 тис. крб., на які було куплено

кулемет американської системи Кольт, револьвер і інша зброя. Враховуючи

трофеї махновців, можна зробити припущення, що їх жертва­ми стали члени так

званих добровільних “хліборобських” за­гонів самооборони, які утворювалися в

допомогу Державній Варті для забезпечення громадського спокою і порядку,

захис­ту відновленої приватної власності. Вони утримувалися і озб­роювалися

на кошти самих землевласників. Так, 7 липня Спілка земельних власників

Олександрівського повіту виділи­ла 100 тис. крб. на організацію такого

загону.

Діяльність добровольчих збройних формувань, яка спочат­ку не мала нормативно-

правових засад, а здебільшого викли­кала вороже ставлення не тільки у селян,

що під час безвладдя грабували садиби землевласників. Так звані “каральні

загони”, які керувалися відчуттям помсти, “здатні лише без мети дратувати

населення”, - доповідав 10 серпня гетьману Міністр внутрішніх справ

І.Кістяківський. Гетьманський уряд намагався покласти край сваві­ллю цих

загонів і обмежити їх дії лише охороною громадсько­го спокою та запобіганням

антивладних виступів. У циркулярі за підписом директора Департаменту

Державної Варти П.Акермана від 16 липня 1918 р. до губернських старостів і

міських отаманів, досилаючись на наказ Товариша МВС, приписува­лося

“з'ясувати і доповісти: 1) які в губернії існують збройні команди і загони;

2) як і ким вони сформовані; 3) на які кошти вони утримуються; 4) яке їх

відношення до місцевої адміністративної влади; 5) чи бажано їх подальше

існування”. Після відповідних доповідей з місць з'явився циркуляр

І.Кістяківського від 13 серпня, який офіційно дозволяв формувати хліборобські

заго­ни самоохорони.

Захопивши зброю, махновці почали робити бандитські на­пади на невеликі

підрозділи і окремих військових та варто­вих. У зведенні від 8 серпня про

стан Східної армії Австро-Угорщини йдеться про напад кінного гурта біля

Федо­рівни (зараз Чубарівка) Олександрівського повіту на прямуючих до Полог

офіцерів. Були вбиті австрійський поручник Мантис і його ординарець жовнір 41

піхотного полку Шепота. Український капітан Пологовський та його ординарець

зазна­ли важких поранень і були пограбовані. Знайти злочинців і покарати не

вдалося. 16 серпня на австро-угорський патруль, який висла­ли для проведення

слідства, було здійснено напад. Чисельність нападаючих складала близько

сорока чоловік з одним кулеме­том. Акція приписувалася більшовикам, під цим

означенням окупаційне командування здебільшого поєднувало всю політичну

опозицію гетьмансько­му режиму. Безпосередньо ж терористичних груп у районі

Пологи - Гуляйполе більшовики не мали, напевно, що наскок здійснили

анархісти-махновці.

Протягом серпня - першої половини вересня активізувати свою діяльність

махновцям не вдавалося. У доповіді Катери­нославського губернського старости

до МВС від 31 серпня не зазначалося випадків розбійних пограбувань і вбивств

в Олександрівському повіті, тоді як у Павлоградському такі факти мали місце.

За спога­дами Махна, в цей час його група рейдувала у межах Олександрівщини.

Загін Махна дав знати про себе лише 25 вересня черговим нападом між

Гуляйполем і Федорівною на слідчу групу, що розшукувала злочинця, який скоїв

вбивство у цій місцевості. Слідчий окружного суду, урядовець варти і три

козаки охо­ронної сотні були вбиті махновцями. В той же день ватага

чисельністю 13 чоловік зробила напад на піхотинців українсь­кої армії, які

їхали до Гуляйполя. На відміну від перших потерпілих, українських вояків лише

пограбували, відібрали шинелі і кашкети, забезпечили агітаційним матеріалом і

відпу­стили. 27 вересня 1918 р. Олександрівська міська газета “Зоря”

повідомила про злочинні дії у повіті бандитської ватаги кількістю 20-30

чоловік, озб­роєних гвинтівками, кулеметами і вибухівкою, яка видавала себе

за козаків резервної сотні повітового старости. Мова йшла про вбивство 12

осіб: поміщиці Гесиної, начальника Лукашеве-БразолівськоЇ волосної варти

Іванова, трьох офіцерів і двох козаків, гуляйпільського волосного старости

Чебіряка, варто­вого Манько і трьох австрійських вояків.

Таким чином, наведені матеріали дозволяють стверджувати, що збройні

формування Махна являли собою значну загрозу громадській безпеці, підривали

підвалини правопорядку в Українській Державі. Їх дії слід розглядати як

злочинні, а боротьбу українських підрозділів і союзного військового

контингенту проти них правомірною. Від повного розгрому мах­новців врятувала

революція в Австро-Угорщині і Німеччині, антигетьманське повстання Директорії

і вторгнення на тери­торію України радянських військ. Слід також зазначити,

що в ході знищення анархо-махновських бандитів гетьманська влада

використовувала й засоби неправового характеру, під час яких страждали

невинні люди.

Розділ 2. Соціально-економічна політика Нестора Махна

Революційна епоха створює такі умови, коли в єдиному політичному просторі

стикаються та взаємодіють такі рушійні сили як: народна ініціатива,

ідеологічна влада лідера, авантюризм, анархізм тощо. Революція змінює

економічний та гос­подарчий механізми держави, суспільства. На тлі цього

руйнівного процесу була закономірною поява в Україні політич­ної і військової

постаті Нестора Івановича Махна.

В історіографії стосовно цієї проблеми значне місце при­діляється політико-

військовій діяльності Н.Махна і значно мен­ше аналізується характер

економічних відносин і програмних принципів. Показовим у цьому контексті є

1919 рік - як час найбільшого піднесення політичної та військової діяльності

Н.Махна.

На початок 1919 р. вплив Н.Махна розповсюджувався на Катеринославську

губернію з центром у с. Гуляйполе Олексан­дрійського повіту. Крім цього,

діяльність Н.Махна охоплюва­ла Херсонську і Миколаївську губернії.

Лівобережна Україна на той час як головний регіон діяльності Н.Махна

зазнавала тиску з різних боків. З одного боку - уряд Директорії, а з другого

- Військові сили півдня Росії А.І.Деникіна, радянська влада та її авангард

Червона армія. При цьому населення ліво­бережних регіонів зазнавало на собі

різну економічну політи­ку, економічну диктатуру. Наприклад, закони про

“хлібну повинність” Директорії від 9 березня і 4 липня 1919 року[8, 105], або

оголошення Української Радянської республіки “вооруженным лагерем” і

Страницы: 1, 2, 3


Новости

Быстрый поиск

Группа вКонтакте: новости

Пока нет

Новости в Twitter и Facebook

  бесплатно рефераты скачать              бесплатно рефераты скачать

Новости

бесплатно рефераты скачать

© 2010.