бесплатно рефераты скачать
  RSS    

Меню

Быстрый поиск

бесплатно рефераты скачать

бесплатно рефераты скачатьКурсовая: Махно и Украина

українізацію РПАУ/м/, але не могли зупинити її. Політичний рух, який

відстоював селянські вимоги, був приречений до неї.

Ставлення державних мужів УНР до махновців завжди залишалося невизначеним,

тому що Н.Махно не вкладався в рамки їх теорії національного визволення. В

перші часи ця невизначеність базувалася насамперед на відсутності

інфор­мації. Характерна позиція В.Винниченка: “З розповідей од­них, він

(Н.Махно - В.Ч.) ідейний анархіст, свідомий українець з романтичним укладом

свого війська, по розповідям інших він звичайний бандит, антиукраїнець”.

Після безпосеред­нього контакту петлюрівців з махновцями, що закінчився

по­тужним військовим конфліктом в грудні 1918 - січні 1919р., ця

невизначеність стала вже ідеологічного плану. Н.Махно виявився українцем, але

антидержавником і про його інкорпо­рацію в УНР не могло бути і мови. Загалом

починає домінува­ти ставлення до махновців, як до руху споживацької

спрямованості.

На тих, хто радив віддати Н.Махну належне, дивились як на диваків. Все той же

В.Винниченко протягом року зміг таки визначитися в питанні. 10.XI.1919 р. у

Лансі він зустрівся .і українськими дипломатами - кн. С.Трубецьким та М.

Грець­ким, які виказували прихильність до політики орієнтації на повстанців і

вважали Н.Махна “національним героєм”. Нага­даємо, це був час найбільших

успіхів РПАУ/м/ в денікінському тилу. В.Винниченко, загалом “бідних”

дипломатів пожалів, як людей, що не відають, про що говорять.

З літа 1919 р. успіхи на Україні російських військ і зрос­таюча

самоіндетифікація народу все сильніше підводили Н.Мах­на до думок в

українському напрямку. При об'єднанні з григор'євцями ще чулися

антипетлюрівські випади. Але вже через два дні потому від РПАУ до уряду УНР

був надісла­ний делегат з метою налагодження контакту, що говорить скоріше

про бажання зберегти політичний імідж, ніж про дійсні наміри. До пошуку нових

союзників штовхала і махновська ідея “єдиного революційного фронту”. Ії

несприйняття а боку РКП/б/ це змусило махновців зректися ідеї. Першим

партне­ром в її рамках став Н.Григор'єв (УПСР), проте, як відомо, ненадовго.

Передане телеграфом повідомлення про вбивство Н.Григор'єва, Н.Махно закінчив

небаченим до цього серед махновців гаслом: “Хай живе Українська незалежна

Соціалі­стична Радянська республіка!” Це був заклик до конгломерату

українських соціалістичних партій. До їх підтрим­ки і звертались тепер

махновці.

Прискоренню українізації сприяло різке збільшення в таборі РПДУ числа

українських культурних працівників. Ева­куювавшись з захоплених денікінцями

територій, вони мандрували в повстанських обозах. З іншого боку, влітку 1919

р. в армії були відсутні анархісти-ідеологи, що мали вплив на Н.Махна.

Склалась ситуація, коли українські культурні сили і були не просто в

більшості, але і як єдина культурна сила РПАУ. М.Ірчан, що відвідав у цей час

розташування РПАУ(м) відмічав існування серед повстанців двох неофіційних

угрупувань: українських патріотів і байдужих до цього. “Перша гру­па постійно

зростала, армія мала достатню кількість освічених людей: лікарів, вчителів,

чоловіків і жінок, людей відомих навіть з передвоєнної української

літератури”.

Найбільш рішучі патріоти, намагаючись остаточно повер­нути ідеологію руху до

національної ідеї, згуртувались в групу. Її очолили секретар армійської ВРР

Х.Шпота та Г.Кузьменко, дружина Н.Махно. Їі прибуття до війська 25 липня 1919

р. можна брати за орієнтир кінцевої консолідації групи. Нама­гання С.Петлюри

порозумітися з Денікіном розцінювалося її членами як дискредитація ідеї

національного визволення Ук­раїни. Махновці з їх безкомпромісністю щодо

“кадетів” мали перехопити її знамено. Стверджувалось, що це не лише не

суперечить базовому гаслу руху: “З пригнобленими проти гно­бителів завжди”,

але й природньо доповнює його.

Тоді ж група петлюрівців, що потрапила в оточення, в числі яких перебував і

Ф.Мелешко, отримала запрошення від Г. Кузьменко на зустріч з Н.Махно. При

знайомстві Батько своєрідно пожартував, чи не боїться Мелешко, бо

розповсюджується чутка, буцімто Н.Махно вбиває кожного зустрічного і

національно свідомого співвітчизника. Петлюрівцям було запропоновано

займатися культурною роботою, передбачаючи, що вони стануть посередниками в

переговорах з УНР.

13 серпня 1919 р. [38] в районі Нового Бугу зчинили антибільшовицький заколот

махновські полки 58 дивізії. Гасло махновського перевороту було відверто

проукраїнським: “На захист України від Денікіна, від комуністів, від білих,

від усіх бросаючих і насідаючих на Україну!”. З'єднавшись 30 серпня з РПАУ,

було вирішено відступити на північ для налагодження контакту з УНР.

С.Петлюрі в даний момент махновці були не потрібні. Від бажав замиритися з

Денікіним, так як політика війни на два фронти погрожувала катастрофою. Але

махновці могли вель­ми згодитися у випадку невдачі переговорів. Сутність

петлюр­івської політики зводилася до того, аби одночасно проводити переговори

і з Н.Махно, і з А.Денікіним при умові, що вони залишатимуться в невіданні

відносно паралельних зносин. Як показали події проведення подібної політики

було помилкою, вона дискредитувала С.Петлюру навіть серед махновців-

патріотів, яких аж ніяк не задовольняла перспектива своєї загибелі, як

застави україно-російської дружби.

Н.Махно здавався С.Петлюрі небезпечним не лише у військо­вому відношенні. При

бажанні він міг виступити суперником УНР з репрезентації України на

міжнародній арені. Так, вже 30 березня 1919р. під час переговорів з

розміщеною в Маріу­полі французькою ескадрою, О.Чубенко говорив від імені

мах­новців, як від представників українського народу. До С.Петлюри дійшли

відомості і про польську делегацію, що відвідала Н.Махна. Той відмовився

вести переговори, хоча Польща і в подальшому не кидала спроб замінити

представ­ника України з С.Петлюри на Н.Махна.

20 вересня 1919 р., на ст. Жмеринка угода була підписана. З боку УНР це

зробили: головний отаман С.Петлюра та генерал Ю.Тютюнник. З боку РПАУ/м/:

армійський дипломат і скарбник О.Чубенко та завідуючий культпросвітом армії

В.Волін. Оригінал договору на сьогодні не віднайдено, зреш­тою його

планомірні пошуки ніколи не проводились. Перекази його змісту, що приводяться

в різних місцях, зроблені на основі спогадів людей, скільки-небудь знайомих з

ним. На сьогоднішній день можлива лише наближена реконструкція.

Г.Кузьменко згадувала, “що договір про перемир'я укла­дався аби не проливати

української крові”. Обидві сторони зберігали свою самостійність згідно з

принципом “військового нейтралітету” - продовжує П.Аршинов. “Обидві сторони

зобов'язувались вести боротьбу з генералом Денікіним” - по­відомляє В.Білаш,

“до повного знищення білих” - додає більшовицьке донесення. В разі перемоги

УНР зобов'язу­валась надати махновцям територію для побудови на ній “Вільного

радянського ладу”.

Пункти угоди, що торкались безпосередніх військових справ, досить докладно

виклав В.Білаш. Махновці зобов'язува­лись узгоджувати свої оперативні плани з

штабом головного отамана армії УНР. РПАУ/м/ отримувала боєзапаси й

спо­рядження від армії УНР. Хворі й поранені махновці розміщу­ються в

петлюрівських лазаретах, де повинні отримувати належне лікування. Для

дислокації РПАУ/м/ в даний момент відводиться територія шириною в 40 і

глибиною в 60 верст. Махновська пропаганда за цими межами заборонялась.

Трагедія ситуації полягала в тому, що ніякі акти доброї волі, типу турботи

про поранених, вже не могли переконати Н.Махно в тому, що з ним ведуть чесну

гру. Головною причиною подібної впевненості стали навіть не звістки про

контак­ти петлюрівців з денікінцями, а відомості про існування в РПАУ/м/

внутрішньої змови.

Результати впливу українських активістів на Н.Махна не вдовольнили їх

запитів. Посилаючись на важке військове ста­новище, Н.Махно не пішов на

негайне затвердження гасел на­ціонального визволення, перенісши їх “до кращих

часів у площину теоретичної дискусії”. Навіювало тривогу і по­вернення до

армії російських анархістів. В цих умовах “украї­нська група” зважились па

організацію змови з метою підпорядкування РПАУ/м/ командуванню УНР.

Джерела, що проливають світло на ці події, вкрай убогі, що пояснюється

таємним характером справи. І.Тепер каже тільки, що змова були. І, що

вірогідніше всього, українську групу зас­лало петлюрівське командування, що

відображає офіційне сприйняття цих подій керівними махновцями. Досить

конк­ретні відомості наводить В.Дубровський, посилаючись на свого інформатора

Р.Копчунского, а той на почуте від Х.Шпоти під час його візиту до

петлюрівців. З його слів, Х.Шпота вступив в змову з Ф.Щусем на випадок

зміщення Н.Махна з поса­ди командуючого на користь Х.Шпоти, отримавши в цьому

підтримку Г.Кузьменко. Шанс для заколоту був втрачений тому, що Н.Махно

дізнався про існування змови. По подальших його діях можливо визначити, що

знання про змову було вкрай поверховим. Ані конкретних задумів, ані імен

учасників Н.Махно не знав. Зрозуміло, що після випадку з Н.Григор'євим

Н.Мах­но повинен був відчувати особливу чутливість до випадків тає­мних змов,

а малопоінформованість давала простір для фантазії.

Спроба змови привела до протилежних наслідків, ставши головною причиною

переходу махновців на антипетлюрівські позиції й випуску відповідної відозви.

Більш того. Н.Махно вирішив помститися, організувавши замах на життя

С.Петлю­ри і вступивши в зговір з групою вороже настроєних про­ти С.Петлюри

галицьких офіцерів. Спільний план зазнав невдачі. Особиста зустріч лідерів,

під час якої планувалося вчи­нити замах, не відбулася, але ні про яку

співпрацю після под­ібних додій не могло бути і мови.

Укладена угода не вирішувала всіх протиріч, але багато в чому готувала їх

вирішення. Сторони визнавали право на взає­мне існування, створювали

об'єднаний фронт проти спільного ворога. В разі перемоги передбачався

розподіл сфер впливу в Україні і можливо федеративний характер її існування.

Оцінити втрачені перспективи можна, нагадавши ситуацію листопаду 1918 р.,

коли згідно донесень розвідки УНР, чисельність РПАУ/м/ досягла 100000 чол.,

перевищивши чисельність державних армій, відступаючих і уражених епідемією.

Тоді штаб Махно знову відвідав Ю.Тютюнник, але вже як прохач, згодний за

озброєння повстанців Київщини визнати зверхність РПАУ/м/. Та надто багато

довіри було втрачено за цей час. “УНР - наш класовий ворог, - кричав Н.Махно

на Ю.Тютюника – жодної гвинтівки я не відпущу для цього імперіалістичного

васала”.

З осені 1919 р. махновські програмні документи й друкові органи висувають

претензії щодо розповсюдження руху всю територію України і його гегемонію в

політичній репрезентації країни, По суті претендуючи на новий варіант

української ідеї, затвердженої в Декларації РПАУ/м/. Згідно з її положеннями,

Україна стала колискою “третьої” революції, що має охопити всю Україну і

“визволити її від всіх сальників і владників”. “Путь к свободе” розвивав

ідею: “Ми повинні прийти трудящим на допомогу з об'єднаними зусиллями,

встановити знамена трудового народу по всій Україні від крайньої півночі до

крайнього півдня”. В зверненні українського “трудового народу” від 7.ХІІ.1919

р. Н.Махно закликав надати руху загальної підтримки. Тут же місти­ся апеляції

загального змісту до світової громадськості, що мала зрозуміти сутність

українських подій і стати на заваді узурпаторам влади на Україні”, серед яких

значився і “ворог революції” Петлюра.

Справжнім рупором патріотичної пропаганди стала полтавська газета “Анархіст-

повстанець”. Згідно з її визначенням “Анархо-махновський рух на Україні є рух

самобутній, національний”. Ця ж таки газета запитувала: “В чому спасіння

української нації? Який ідейний рух дійсно спасе українську націю, її свободу

та незалежність? Відповідь ясна. Сам народ уже давно усвідомив, що єдине його

спасіння в анархізмі, безвладній трудовій федерації, що є єдино вільна

незалежна організація, яка повинна привести націю до давноомріяної свободи і

процвітання українського народу”.

Махновці доклали багатьох зусиль, аби залучити на свій бік масу українських

повстанців, особливо влітку 1920 р., після звістки про союз УНР з Польщею.

Махновська преса кілька днів повідомляла про колишніх петлюрівців, що

вступали в РПАУ/м/. Так, влітку 1920 р. на Полтавщині до махновців

приєдналися загони петлюрівських отаманів Скирди та Молчанова. За свідченнями

члена ЦК УПСР Лизанівського, Махно створив з полтавськими повстанцями

спільний штаб і писав у відозвах, “що український народ треба визволити від

великоросів, але ні я, ні Петлюра не захистимо вас, захищайтесь самі. За нами

йде Врангель, а тому озброюйтесь!” Винниченко додає, що відозви Н.Махно мали

підпис: “Син України”.

Постійних зв'язків махновців з урядом УНР в цей час не було. Існують лише

окремі свідчення про відвідини махновсь­кого табору представниками

петлюрівського проводу в липні 1920 р. та в січні 1921 р. Начальник

махновського шта­бу В.Вілаш свідчив на допиті: “не було ніяких офіційних

зв'язків з петлюрівськими з'єднаннями за винятком випадко­вих, так як

петлюрівці боялися нас як опозиційний табір і уникали зустрічей”.

В квітні 1921 р. пройшло обговорення проекту 2-ї Декла­рації РПАУ/м/, де не

прямо закликалося до поновлення союз­них відносин з українськими

державниками. Н.Махно вбачав у цьому чи не єдиний вихід з ситуації, коли

треба було створи­ти якомога потужніший антибільшовицький фронт. Про те, що

Н.Махно реально розраховував затвердити цей документ, свідчить той факт, що

напередодні, в кінці лютого, він вступив у відносини з “Комітетом врятування

України”, очолюваним отаманом Струком і через деякий час мав прибути до нього

для випрацювання плану спільних дій. І.Тепер говорить, що сутність проекту

зводилася до “національного визволення України”. Однак штаб та Рада

революційних повстанців України не підтримали командарма. Дві течії

українського визвольного руху розходились назавжди. В 1921 р. махновці

подекуди співробітничали з петлюрівцями на місцевому рівні, але питання союзу

між ними до рівня практичної реалізації школи більше не порушувалося.

Національний характер руху в 1920-1921 рр. визнавав і М.Кубанін: “Нападки

махновських газет і самого Н.Махно спрямовані проти “московських

насильників”, відозви рясні­ють все більше і більше фразами типу “звільнення

рідної Ук­раїни від російського гніту" і т.п. Заключним актом, що повинен був

оформити перехід махновців у табір шовіністів, був вихід спеціального

універсалу про визволення “неньки України”. Цей акт не встигли випустити

через втечу до Румунії. В 1928 р. Н.Махно написав спростування

вищенаведеного, стверджуючи: що М.Кубанін свідомо перекрутив ідею підтримки

місцевої автономії з метою створення засад для обвинувачення Н.Махна в

націоналізмі. На жаль, Н.Махно не приводить ніякої конкретної інформації щодо

цього періоду, а його ствердження, що Г.Кузьменко навіть не намагалась

схилити його до української ідеї, не співпадає з усім комплек­сом історичних

відомостей відносно неї.

Написані в 20-30 роках мемуари Н.Махна виявляють в ньому людину, яка гостро

визнає свою власну національну приналежність і не полишена патріотизму.

Мемуари містять в собі велику кількість промов, спеціально написаних Н.Махно,

в яких пояснюється банкрутство українського державні державницького руху і

правильність махновської програми. В мемуарах навіть можна знайти абзаци, де

описуються якості української рево­люційної душі. Н.Махно писав російською

мовою, але в передмові до 1 тому він в першу чергу повідомляє: “Про одне

лишень доводиться жалкувати мені, випускаючи цей нарис у світ: це - що він

виходить не на Україні і не українською мовою. Культурно український народ

крок за кроком прямує до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності

і це було б важливо. Але в тому, що я не можу видати свої запис­ки на мові

свого народу, провина не моя, а тих умов, в яких я знаходжусь”.

В.Волін, коментуючи мемуари Н.Махна, визнавав, що у ос­таннього: “...

проступав, поряд з фанатичною вірою в селян­ство (до того ж саме в українське

селянство), насторожене, недовірливе, підозріливе ставлення до всього не-

селянського (і не-українського). Багато в міркуваннях і вчинках Махна

по­яснюється саме тими умонастроями”. Постать Н.Махна дуже показова. Якою б

не була його власна національна свідомість, його відданість анархізму

значила, що він не міг прихильно ставитись до націоналістичної ідеології.

Н.Махно селянин за світоглядом і його приклад може допомогти зрозу­міти

селянське ставлення до національного відродження.

Стосунки Н.Махна з українською культурою вельми спе­цифічні. При всій своїй

любові до рідного краю, він під час ув'язнення дозволив русифікувати себе

лінгвістичне. До свого шлюбу з Г.Кузьменко (осінь 1918 р.) Н.Махно розмовляв

рос­ійською мовою і вважав мову другорядною ознакою національ­ної

приналежності. Проте йому таки довелося вивчити рідну мову заново. Н.Махно

визнає, що влітку 1918 р. говорив ук­раїнською настільки погано. що соромився

себе. Проте, зустрівшись з Н.Махно у вересні 1919 р., М.Ірчан відзначав, що

Н.Махно говорив на рідній мові добре. Проте лише говорив, не наважуючись

писати літературною мовою. В листі до українських анархістів США Н.Махно

сповіщав, що опублі­кує свої мемуари українською мовою, як тільки знайде

перекла­дача. Перекладач так і не знайшовся аж до самої смерті Н.Махна. В

світлі цих фактів запевнення про можливість ав­торства Н.Махно кількох

віршів, написаних українською мо­вою, виявляють свою повну безпідставність.

Відступ загону Н.Махна в Румунію в кінці серпня 1921 р. не розглядався ним як

кінець політичної діяльності. Заліку­вавши рани, Н.Махно взявся за

організацію в Галичині націо­нально-визвольного повстання проти польської

влади. 22 липня 1923 р. махновці запропонували уряду УСРР проект нової угоди.

Одним з його пунктів була пропозиція надання мах­новцям військової допомоги в

їх антипольському повстанні. Довідавшись про подібні наміри, польська влада

піддала Н.Махна суду по звинуваченню в підготовці заколоту.

Спроби Н.Махна почати “українізацію” серед анархістів-емігрантів не мали

жодних результатів. В 1926 р. газета “Дело труда” опублікувала його статтю

“Кілька слів щодо націо­нального питання”, в якій висувався проект створення

спец­іальних україномовних агітаційних груп. “Українці говорять по-

українському, і через частку націоналізму, вони часто не слухають прибульців,

які не говорять рідною мовою, якщо зараз анархісти мають дуже слабкий

ідеологічний вплив на українське село, це через те, що, групуючись по містах,

вони не приймають до уваги національної мови українського села”. Ініціатива

Н.Махна не дістала розвитку. Єдиною його підпорою стали дві анархістські

групи, організовані в США, що випускали газету “Воля України” і здійснювали

робо­ту в середовищі галицьких робітників, проте їх утворення не було

результатом старань Н.Махна. Ілюструючи відірваність ідей Н.Махна від

української діаспори, Ф.Мелешко із зло­втіхою сповіщав, що на похоронах

“Батька” був присутнім лише один українець, його жінка. Подібні настрої однак

підтримувалися не всіма. Газета “Громадський голос” (Львів), повідомивши про

сумну подію, додавала: “Махно виявив великі стратегічні можливості і коли б

був приєднався до загальної української визвольної боротьби, то хто знає,

може Україна була б сьогодні вільною та незалежною державою”.

Не дивлячись на використання російської мови та інтерна­ціональні гасла,

ідеологію махновського руху ніяким чином не можна числити антиукраїнською,

хоч вона й протистояла політичним цілям більшості партій національного

українсько­го руху. В ході свого розвитку махновський рух витворив

ори­гінальний різновид української ідеї, який одначе не дав загального

позитивного результату і не призвів до досягнення суспільної консолідації

України.

Те, що УНР не знайшла спільної мови з РПАУ/м/, обер­нулось трагедією

загальнонаціонального масштабу. Розрізнені українські сили були поодинці

зломлені переважаючою військо­вою силою більшовиків. Провина лежить на обох

таборах. І на Н.Махно, котрий виступав безкомпромісним прихильни­ком лише

власного варіанту національного суверенітету, і на діячах УНР з їх ставленням

до повстанства як до національне незрілого руху. Зневажання української

держави негайними селянськими вимогами викликало врешті-решт недовіру

українського села до держави, обумовивши її невідворотну загибель.

Висновки

Якщо коротко підсумувати висловлене, то висновки можуть бути такі:

непересічний скарб особистості і постаті Н.І.Махна ще належить очистити від

нашарувань прокомуністичних і посткомуністичних часів;

його творчий спадок слід ретельно вивчити і зробити надбанням якнайширшого

кола людей нинішньої України;

вже час подбати про створення відповідних центрів по обранню, зберіганню і

публікації спадщини Н.І.Махна;

як і час подумати про увіковічення пам'яті цього гуляйпільця, останнього

запорожця, який поклав свою долю і життя за свободу.

Не ми сучасні потрібні Н.І.Махнові, а він нам потрібен. З цього давайте

виходити і це браги в дорогу, в яку вирушаємо. І побажаємо собі терпіння і

стійкості на цьому шляху.

Список використаної літератури

1. Н.Махно и махновское движение. Сост. Г.А.Борисов, Д.Ю.Мешков,

М.А.Скон. – Днепропетровск: Акционерное общество «DAES», 1993. – 78 с.

2. Історичний феномен Гуляйполя. Політична і військова діяльність Нестора

Махна: Матеріали науково-теоретичної конференції. – Запоріжжя: Просвіта,

1998. – 152 с.

3. Аршинов П.А. История махновского движения. – Запорожье: «Дикое поле»,

1995. – 195 с.

4. Тимощук А.В. Анархо-коммунистические формирования Н.Махно

(сентябрь1917 – август 1921). – Симферополь, 1996. – 83 с.

5. Махно Нестор. Воспоминания. Книга 1. Русская революция на Украине. –

Париж, 1929. Книга 3. Украинская революция. – Париж, 1937.

6. Телицын В. Нестор Махно. – М., 1998. – 448 с.

7. Шубин а. Махно и махновское движение 1917-1921 гг. // Дружба народов.

– 1993. - № 3-4. С.56.

8. Українське державотворення: словник-довідник / За ред. О.М.Мироненка.

– К., 1997. – 560 с.

9. Политические деятели России 1917 г.: Биографический словарь. – М, 1993.

10. Антонов-Овсиенко В.А. Записки о гражданской войне. – Т.2. – М., 1996.

11. Тимощук А.В. анархо-коммунистические формирования Н.Махно. – Симферополь:

Таврия, 1996.

Страницы: 1, 2, 3


Новости

Быстрый поиск

Группа вКонтакте: новости

Пока нет

Новости в Twitter и Facebook

  бесплатно рефераты скачать              бесплатно рефераты скачать

Новости

бесплатно рефераты скачать

© 2010.