бесплатно рефераты скачать
  RSS    

Меню

Быстрый поиск

бесплатно рефераты скачать

бесплатно рефераты скачатьАрабо-ізраїльська війна 1973 року

Арабо-ізраїльська війна 1973 року

32

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики

Курсова робота

на тему:

„Арабо-ізраїльська війна 1973 року”

Виконав:

студент 2 ак. групи

ІІІ курсу відділення

Міжнародні відносини

Боднарь Василь

Науковий керівник:

проф.Коппель Олена Арнольдівна

Київ-2005

План:

Вступ.............................................................................................................ст. 3-4

Розділ І. Передумови війни 1973 року........................................................... 6-11

§1. Близькосхідний регіон після „Шестиденної ” війни................................6-8

§2. Військова та політична ситуація напередодні війни 1973 року............ 8-11

Розділ ІІ. Хід війни.........................................................................................12-16

§1. Єгипетський фронт...................................................................................12-14

§2. Сирійський фронт.....................................................................................14-16

§3. Протистояння військово-морських сил воюючих сторін.....................16-19

Розділ ІІІ. Вплив війни 1973р. на міжнародні відносини...........................20-23

Розділ ІV. Наслідки та значення війни 1973 року.......................................24-28

Висновки.........................................................................................................29-30

Список використаних джерел.......................................................................31-32

Вступ

Якщо б наші воїни розуміли,

через що ми насправді воюємо,

то неможливо було б вести

жодної війни

Фрідріх Великий

Практично будь-яка війна, за дуже невеликим винятком, спричинена безглуздими та безвідповідальними діями державних діячів та втратою контролю з боку суспільства за державними структурами. Зокрема видатний політичний діяч Томас Манн стверджував, що війна - це втеча від проблем мирного часу. Ілюзія можливості вирішення будь-яких проблем силовими методами призводить до того, що ці проблеми лише збільшуються. Більше того, наслідком війни є деградація суспільства. Якщо війна виграна певною країною, то в суспільстві обов'язково зростає ейфорія від перемоги, виникає бажання ще й ще раз довести власну силу. Якщо ж війна програна, то в суспільстві спостерігається смуток та регресія. Солдати армії країни, що програла у війні бажають помсти, що є дуже сприятливим для екстремізму.

Актуальність теми: Арабо-ізраїльський конфлікт в цілому і війна 1973 року є надзвичайно важливими подіями з огляду на регіональну систему та на систему міжнародних відносин в цілому. Починаючи з 1948 року - року утворення держави Ізраїль, на Близькому Сході не припиняється конфлікт, який щороку забирає багато життів. Неврегульованість даної конфліктної ситуації несприятливо впливає на розвиток перш за все країн даного регіону та є негативним моментом для стабілізації міжнародної системи. Слід сказати, що арабо-ізраїльський конфлікт отримав розвиток і в сучасній системі міжнародних відносин.

В жовтні 1973 року на Близькому Сході почалася нова, четверта війна - “ Війна Судного дня “. Ця війна відрізнялася від попередніх локальних війн перш за все своєю масштабністю - крім Єгипту та Сирії в складі арабської коаліції проти Ізраїля воювали війська Іорданії, Іраку, Кувейту, Тунісу[11,C.56].

Окрім цього був ще один момент, що привертає до себе увагу. Дві найпотужніші в економічному та військовому плані держави світу на той час СРСР та США опосередковано також приймали участь у конфлікті. І взагалі, поглянувши на чисельність ізраїльської та арабських армій напередодні війни та на інші чинники, зокрема економічні затрати на війну, можна з впевненістю стверджувати, що саме війна 1973 року була найзапеклішою з поміж усіх арабо - ізраїльських війн та мала найважливіші наслідки для розвитку Близькосхідного регіону.

Об'єкт дослідження: еволюція Близькосхідного конфлікту та міжнародні відносини періоду війни 1973 року.

Предмет дослідження: військові дії 1973 року.

Серед видатних науковців, які досліджували цю тему - В. Лаквер - директор Лондонського інституту сучасної історії, голова дослідницької ради в Центрі стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні, редактор "Журналу сучасної історії"; Е. М. Примаков, Медведко Л.І., Алов О.

Незважаючи на те, що тема близькосхідного конфлікту 1973 року одержала досить широкий розвиток у вітчизняній і закордонній історіографії, більша частина робіт з даної теми присвячена окремим аспектам кризи.

При написанні роботи були використані матеріали Архіву зовнішньої політики Міністерства закордонних справ російської Федерації. Я ознайомився з оглядом американської преси з 19 січня по 7 листопада 1973 року, нотами відділу США МЗС СРСР у посольство США в Москві за 1973 рік, нотами посольств третіх країн у посольства СРСР у США. З жалем доводиться визнати, що надані матеріали не змогли повністю прояснити радянську політику. Це пояснюється, зокрема, тим, що дотепер не минув строк таємності в більшої частини документів по близькосхідній політиці СРСР на початку 70-х років.

У своїй роботі буду намагатися використовувати методи аналізу, порівняння; зробити акцент на нових фактах війни 1973 року та зробити принципово новий внесок в дослідження цього питання.

Мета: дослідження передумов, ходу та наслідків арабо-ізраїльської війни 1973 року.

Головні завдання:

· визначити справжні причини війни 1973 року;

· розглянути хід війни;

· проаналізувати вплив війни на міжнародні відносини того часу та на функціонування усієї системи міжнародних відносин;

· проаналізувати наслідки та значення війни для країн регіону та учасників конфлікту.

Розділ І. Передумови війни 1973 року

§1. Близькосхідний регіон після „Шестиденної ” війни.

Слід сказати, що війна 1973 року стала логічним продовженням минулого арабо-ізраїльського військового конфлікту 1967 року[12,C.103]. Війна, що відома під назвою “ шестиденна “ дуже дорого коштувала арабам. Фактично, вони втратили Старий Ієрусалим, Сінайський півострів, сектор Газа, західний берег річки Іордан та Голанські висоти. Слід наголосити, що у війні 1967 року військові успіхи Ізраїля були настільки вражаючими, що здавалися просто нереальними. Зокрема, військовий кореспондент ізраїльської армії Шабтай Тевет писав тоді : “ Ніхто не знав, що робити з цією перемогою, ніхто не був готовий до таких наслідків, ніхто навіть не уявляв собі, що робити далі “ [4].

Між тим відповідь на питання “ що робити ?” була очевидною. Слід було готуватися до наступної, вирішальної битви. Арабський світ жадав реваншу, серед суспільства арабських країн все більше поширювалися антиізраільські настрої. Проте Ізраїль не хотів давати арабам жодного шансу. Є очевидним, що обидві сторони вичікували зручного моменту, в той же час накопичуючи сили, обмежуючись диверсіями один проти одного. В гонці озброєння на Близькому Сході ніхто не хотів поступатися. До Ізраїля із Сполучених Штатів почала поступати найсучасніша військова техніка та зброя. Все застаріле обладнання піддавалося модернізації. Наприклад, ізраїльським технікам вдалося вдосконалити радянські танки Т-55, які вони захопили під час “ шестиденної війни “ . Що стосується Єгипту та Сирії, то слід зауважити, що ці країни завдяки співробітництву з Радянським Союзом не лише відновили втрати 1967 року, а і збільшили бойову міць своїх збройних сил. В результаті і ті і інші зустріли жовтень 1973 року цілком озброєні та готові до війни. Армія Ізраїля після проведення мобілізації змогла поставити під рушницю 415 тисяч чоловік, що мали в озброєнні 1850 танків , 690 літаків, 84 гелікоптера та 47 бойових кораблів. Ізраїль в разі початку війни планував вести стратегічну оборону, відбиваючи удари арабських військ із заздалегідь підготовлених оборонних рубежів, а в разі їхнього прориву контратакувати противника та розгромити його. Але про це в наступних розділах.

Повертаючись до передумов війни 1973 року слід зазначити, що після війни 1967 року правлячі кола Ізраїля намагалися закріпити окупацію арабських земель, що були захоплені, перш за все спираючись на політичну та військово-економічну допомогу США та інших союзних держав. Головним засобом досягнення цієї мети було безперервне накопичення військової міці. На устаткування збройних сил Ізраїля зі Сполучених Штатів поступала нова військова техніка та зброя. В плані ізраїльського командування за сприятливої обстановки передбачався наступ на Каїр та Дамаск. Що ж до Єгипту та Сирії, то до звільнення захоплених Ізраїлем земель вони почали готуватися одразу після війни 1967 року. Тут слід, звичайно, нагадати, що після тієї війни ізраїльськими військами було окуповано 70 тис. квадратних кілометрів з населенням більш ніж 1 млн. чоловік. Таким чином Ізраїль на той час збільшив власну територію в чотири рази і не збирався залишати анексовані землі арабських держав. Міністр іноземних справ Ізраїля І. Ебан заявляв, що навіть в разі якщо 121 держава ООН ( на той час ) буде вимагати виводу ізраїльських військ, вони не рушать з місця. Такою ж була і позиція прем'єр - міністра Л. Ешкола, який 15 червня 1967 року стверджував, що Ізраїль ніколи не погодиться на попередні кордони і буде вимагати встановлення нових кордонів. Звісно не останню роль в такій позиції Ізраїля відігравала і позиція такої держави як США, яка всіляко підтримувала їхні прагнення.

Тобто можна побачити, що незважаючи на рішення ООН та суспільну думку, Ізраїль перейшов до експлуатації окупованих арабських територій. Тим самим , на мій погляд, вже тоді була поставлена під сумнів ефективність діяльності такої організації як ООН. І вже 16 червня на засіданні кабінету міністрів Ізраїля було прийняте рішення про створення комітету з планування розвитку “ нових територій “ та були погоджені перші три міста майбутніх ізраїльських поселень : Баніас - 70 км від Дамаска ( Сирія ) , Гуш-Етціон - біля Хеврону ( Іорданія ) та Бейчі- ха- Арава - на рівнині Ієрихону ( Іорданія ). Згодом масштаби будівництва військових поселень на Синаї, Західному березі ріки Іордан та на Голанських висотах почали швидко зростати. Як наслідок таких дій , 350 тисяч арабів були змушені залишити свою батьківщину[10,C.35].

Лідер арабського світу, президент Єгипту Г.А. Насер в листопаді 1967 року казав : “ Євреї - наші двоюрідні брати. Ми жили разом протягом століть. Сіонізм висунув проблему і все стало неможливим між євреями, арабами та християнами. Ми можемо жити разом в єдиному домі, проте ніхто з нас не може захопити весь дім та вигнати з нього інших”.

§2. Військова та політична ситуація напередодні війни.

Араби сформували найміцнішу коаліцію , яка будь - коли створювалася арабами. Лише єгипетська армія до початку війни мала в своєму складі 833 тисячі чоловік , 2400 танків , 590 літаків, 190 гелікоптерів, 122 бойових кораблів та катерів. А ще були сирійці, армія котрих нараховувала 332 тисячі чоловік, 1350 танків, 321 бойових літаків, 36 гелікоптерів та 21 корабель. Окрім цього на сирійському фронті діяли війська інших арабських держав. Ірак надав 3-тю танкову дивізію посиленого складу ( 20 тисяч чоловік, 300 танків, 300 БТР ), а також 73 літака. Іорданія та Саудівська Аравія надали кожна по бронетанковій бригаді, Мароко - механізовану бригаду , а Організація визволення Палестини виділила 2 бригади спеціального призначення. Ізраїль мав вести війну на 2 фронти. З півночі сирійці планували захопити Голанські висоти та вийти на позиції біля річки Іордан. Більш масштабні завдання ставили перед собою єгиптяни - форсувати Суецький канал, прорвати оборону противника, захопити Сінайський півострів та, можливо, сектор Газа[14,C.47].

І, дійсно, якщо підрахувати сили супротивників, то перевага була аж ніяк не на користь Ізраїля, а на користь саме арабських держав. Їх збройні сили переважали ізраїльські за чисельністю особового складу та кораблів майже в 3 рази. Додатковою перевагою арабів була раптовість, адже підготовка до війни проходила таємно і дата удару не була відома майже до початку військових дій. Рішення про початок операції керівництво Єгипту та Сирі Анвар Садат та Хафез Асад прийняли влітку 1973 року, а остаточна дата була визначена ними в тайні лише 4 жовтня. Взагалі-то в 1973 році араби вперше зуміли спланувати та провести операцію такого рівня. Тобто, готуючись до наступу, сирійське та єгипетське командування розраховувало на раптовість першого удару та на неготовність до нього самого Ізраїля.

Проте, розглядаючи передумови війни 1973 року, треба сказати про важливість ролі СРСР та США в цьому процесі. В 1972 році Єгипет вів складну гру між інтересами свого давнього союзника СРСР та США. Садат дуже прагнув домовитися з американцями, проте в Вашингтоні ніяк не могли зрозуміти як примирити інтереси їх давнього союзника Ізраїля з інтересами Єгипту. Ізраїльтяни не хотіли йти на поступки навіть заради того, щоб американці змогли нарешті відірвати ключову країну арабського світу від союзу з Радянським Союзом. В той же час в Москві також чудово розуміли те, що Садат починає поглядати в бік США. В СРСР вважали, що зможуть натиснути на Садата, в разі, якщо перекриють йому канали оснащення зброєю. Дійсно, без радянської зброї Єгипет повинен був би розпрощатися з ідеєю коли-небудь завдати поразки Ізраїлю та повернути Синайський півострів. В квітні 1972 року СРСР відмовився поставити Єгипту наступальну зброю. Після цього Садат вислав з країни радянських радників[9,C.87]. Проте після цього впевненість ізраїльтян в слабкості Єгипту лише збільшилася. Дійсно, термін “ вислання радників “, автором якого був радник президента США Ніксона з питань національної безпеки Генрі Кіссінджер, було прийнято в офіційній історіографії, проте виникають деякі сумніви стосовно цього терміну. Влітку 1972 року Єгипет залишили тисячі радянських військових спеціалістів. Але вони належали, в основному до регулярних частин, що прибули в рамках операції “ Кавказ “. А оскільки було проголошено про припинення вогню, необхідність в присутності цих частин зникла. Оскільки Радянський Союз ніколи не визнавав, що відправляв до Єгипту регулярні частини, а США намагалися не афішувати присутність радянських військ на Близькому Сході, то обидві сторони вважали за потрібне назвати вивід регулярних військ “ від'їздом радників “. Але військових радників в Єгипті залишилося стільки, що евакуація членів їх сімей на початку жовтня 1973 року була основним свідченням невідворотності війни. Досі невідомо чи було так зване “ вигнання “ 1972 року маневром, що був узгоджений між Москвою та Каїром, але в будь-якому випадку Ізраїль виявився неготовим до цього, а єгипетське приготування до війни між іншим продовжувалося повним ходом. Проте, треба визнати й ще раз наголосити, що без радянської зброї Єгипет був слабким, а такий Єгипет звісно не міг розраховувати на поступки з боку Ізраїля та США. В будь-якому випадку Синайський півострів йому ніхто не збирався повертати. В цій ситуації Садат зробив дуже важливий та, на мій погляд, вірний крок. Він знову звернувся до СРСР за підтримкою. Радянський Союз схвально зустрів таке прагнення Єгипту і новітня радянська зброя знову стала доступною для єгипетської армії.

Але також потрібно розглянути внутрішньополітичну ситуацію в Ізраїлі напередодні 1973 року. Дуже цікава особистість, дипломат, міністр закордонних справ ( в 1966- 1974 рр. ) Абба Евен був витіснений на задній план Голдою Меїр, Іцхаком Рабіном та Моше Даяном. Потрібно сказати, що призначення І.Рабіна на посаду посла у Вашингтоні в 1968 році зробило його в очах Г.Меїр настільки вагомою фігурою, що міністр закордонних справ А.Евен, який формально займав вищу посаду, фактично втратив вплив на розвиток американо-ізраїльських відносин. Голда Меїр виховувалася в Сполучених Штатах і сама колись займала посаду міністра іноземних справ. Саме тому вона була переконана, що розбереться у відносинах зі США краще, ніж А.Евен, котрий виховувався на англійських традиціях. В цей час Моше Даян, спираючись на свій авторитет військовокомандувача, зробив міністерство закордонних справ фактично залежною від нього структурою. Можна лише додати, що улюбленим виразом Даяна був : “ У Ізраїля немає зовнішньої політики, а лише політика оборони “. А.Евен в той же час думав про відставку, але не спромігся на такий крок. Можливо, було б краще, якщо б він все ж зробив це і публічно розповів про причини свого рішення. Можливо, що Війну Судного дня можна було б уникнути, якщо б уряд Г.Меїр- Даяна не був би настільки впевнений в остаточній перемозі Ізраїля у війні 1967 р. Міністр оборони, який також був військовим губернатором зайнятих територій Західного берегу, Синайського півострова та сектора Газа, не приділив значної уваги ні мирній ініціативі Єгипту ( 1970р. ), ні його приготуванням до війни. При цьому, що є дуже важливим, Даян мав широку підтримку як в уряді, так і серед військових.

Подібне халатне відношення до Єгипту з боку Ізраїля ще більше зміцнилося, коли 18 липня 1972 року А. Садат повідомив про вигнання з країни радянських радників. Звісно, цей крок був розцінений в Ізраїлі як послаблення військової міці Єгипту. Проте, в той період розрив Садата з СРСР був більше політичним маневром ніж дійсно рішучим кроком в політиці Єгипту. 6 жовтня 1973 р. Араби нанесли свій удар.

Розділ ІІ. Хід війни

Розуміючи, що спроба повного знищення Ізраїлю неможлива, керівництво Єгипту й Сирії ставило перед собою обмежені цілі: на єгипетському фронті - форсувати Суецький канал й опанувати рубежем перевалів Митла - Гиди - Мелес на глибину 25-30 км, а на сірійському фронті звільнити Голанські висоти й вийти до ріки Йордан.

Ізраїль виявився неготовим до раптового початку війни. В Тель-Авіві до останнього моменту не мали жодних свідчень та доказів про плани арабських країн. Активність єгиптян на кордоні розцінювалася ізраїльтянами як блефування. І все це через те, що дуже вже свіжою була пам'ять про блискучі перемоги ізраїльської армії та недієздатності арабських військ. І лише вранці 6 жовтня, в день Йом-Кіпур ( священний день для ізраїльтян ), ізраїльська розвідка отримала докази, що Єгипет та Сирія збираються напасти о 18 годині цього ж дня. Засідання ізраїльського уряду почалося опівдні, а вже через 2 години о 14, на чотири години раніше строку єгипетська авіація нанесла свій перший удар по позиціям на лінії “ Бар-Лева“, що була збудована вздовж Суецького каналу.

Страницы: 1, 2


Новости

Быстрый поиск

Группа вКонтакте: новости

Пока нет

Новости в Twitter и Facebook

  бесплатно рефераты скачать              бесплатно рефераты скачать

Новости

бесплатно рефераты скачать

© 2010.