бесплатно рефераты скачать
  RSS    

Меню

Быстрый поиск

бесплатно рефераты скачать

бесплатно рефераты скачатьКурсовая работа: Оцінка стану міської системи м. Рівного

Курсовая работа: Оцінка стану міської системи м. Рівного

Міністерство освіти науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра екології

Курсова робота

на тему:

"Оцінка стану міської системи м. Рівного"

Виконав

Студент IV курсу

групи ЕО-41і

Перевірив:

Слов’янськ

2009


Зміст

Вступ

Розділ 1. Просторово-морфологічна характеристика міста

1.1 Територія

1.2 Населення

1.3 Щільність забудови

1.4 Озеленення

1.5 Інженерна нфраструктура міста

Розділ 2. Динаміка простору системи міста

2.1 Оцінка розвитку міста у просторі

2.2 Побудова модел розвитку міста

Розділ 3. Оцінка впливу антропогенних чинників на місто

3.1 Оцінка кількост автотранспорту

3.2 Визначення критерію самоочищення атмосфери

3.3 Заходи по забезпеченню охорони атмосферного повітря

3.4 Оцінка шумового забруднення

Розділ 4. Процеси формування якості води

4.1 Умови прийому промислових стічних вод у міську систему водовідведення

Розділ 5. Оцінка комфортності міської екосистеми

5.1 Комфортність міського середовища

Висновки

Використана література


Вступ

Що являє собою місто? Передусім, місто уже на початку свого існування являло собою факт концентрації населення, знарядь виробництва, капіталу, тод як для села характерним і донині є протилежне - ізольованість і роз'єднаність. Міста стали не лише центрами економічного, політичного і духовного життя народу, але й головними двигунами прогресу.

Як відзначає Є.Н. Перцик (1991), сьогодні не існує однозначного визначення міста. За методиками ООН, нижній поріг у визначенні міста коливається від 5 до 20 тис. чол. Водночас автор наводить цікаві визначення міст, які даються у різних країнах світу: "угруповання людей, які ведуть своєрідний спосіб життя... або... частина земної поверхні, яка відрізняється від оточуючої сільської місцевості певним типом антропогенного перетворення у вигляді забудови великими будинками та іншими характерними спорудами" (Смайлс), "сукупність мешканців, інкорпорованих (тобто зареєстрованих у вигляд облікової одиниці) і керованих мером або олбдерменом" (Стамп).

Український Радянський Енциклопедичний Словник (УРЕ, 1967) подає таке визначення: "Місто - великий населений пункт, жителі якого головним чином зайняті у промисловості, торгівлі, в адміністративних установах тощо". Кількість населення у місті має бути не менше 1000, з яких не більше 25% зайнята в сільському господарстві.

Вивчення містобудування періодів рабовласницького і феодального ладу, епохи капіталізму та соціалізму дає змогу відтворити загальну картину урбогенного генезису природних ландшафтів.

Зароджуючись в глибині феодального міста, урбанізація найбільшого розвитку досягла в капіталістичний період, руйнуючи і забруднюючи природне середовище. Соціалістичне місто також не усунуло протиріч між людиною природою, хоча багато зробило для створення систем озеленення та розвитку садово-паркового будівництва.

Урбанізація як об'єктивний процес має свої позитивні риси, проте поряд з багатьма соціально-економічними проблемами вона створила комплекс екологічних, які загрожують у деяких випадках здоров'ю і навіть існуванню міського населення. Ці проблеми можна згрупувати за елементами природного середовища: чисте повітря - забруднене повітря, чиста вода - забруднена вода, акустичний оптимум - акустичний максимум, сприятливий клімат - кліматичний дискомфорт, озеленені території - не озеленена забудова, доглянутий ландшафт - девастований (зруйнований). Якщо на карту міста нанесені позитивні характеристики, тобто екологічні оптимуми, ми маємо справу із здоровим оточуючим середовищем, якщо навпаки, то місту загрожує екологічна криза. Ці проблеми широко обговорюють вчені-теоретики, вони знайшли відбиття в Міжнародній програмі ООН "Людина і природа".

В усьому світі ведеться пошук шляхів оптимізації оточуючого середовища. Старі і нові міста повинні бути зручними для праці і відпочинку громадян. Тому сьогодні надзвичайно гостро поставлене завдання оптимізації оточуючого природного середовища міст. Однак його вирішення вимагає принципово нових екологічних підходів.

Сьогодні найбільша і найшвидша міграція з сільської місцевості у міста відзначена в мало розвинутих країнах, які поки що не можуть забезпечити існуюче населення відповідною їжею, послугами, притулком і роботою. Ці люди, як прибули у міські райони в пошуках роботи і кращого життя, попали в скрутне становище.

Результатом стає імміграція в міста бідняків, для яких міста стають пасткою, а не оазою економічних можливостей. Ті, кому пощастило отримати роботу, мусять багато працювати за низьку плату. Вони часто піддаються забрудненню пилом, шкідливими хімікатами та надмірним шумом. Один з американських дослідників зазначав, що багаті дістають вигоду, бідні ж - отруєння.

Кількість тих, хто нелегально оселилися на незайнятих землях, дуже швидко зростає, але ці люди майже не включаються в міську статистику.

Ці громадські або приватні землі ніхто не використовує, оскільки вони або занадто заболочені, або занадто сухі, або занадто круті, або занадто небезпечні (зсуви, затоплення або кіптява від заводів). Часто такими поселеннями стають міські звалища. Більшість цих людей живуть в халупах, збудованих із рифленого заліза, пластикових листів, картону або з будь-яких нших будівельних матеріалів, причому живуть в постійному страху, оскільки їхн поселення міська влада може розрівняти бульдозерами або ж спалити.

Незважаючи на безробіття, злидні, перенаселення і поширення хвороб, більшість незаконних поселенців мають кращі умови, ніж їх земляки-бідняки, що залишилися жити у сільській місцевості. Користуючись державними програмами сімейного планування, вони прагнуть мати декількох дітей і кращий доступ до шкіл. Однак навіть у цих умовах близько половини всіх дітей шкільного віку в міських районах зникають із шкіл ще до закінчення четвертого класу, бо мусять працювати або доглядати за меншими братами і сестрами.

Міграція з великих центральних місту передмістя та інші містечка. З 70-х років такий тип міграції відбувався услід за пошуком роботи в передмістях.

Більшість людей мають кращі умови праці та проживання. Поліпшилися якість води і повітря. Люди мають кращі санітарні умови, централізоване постачання води і медичний догляд. Знизився рівень захворюваності та смертност від недоїдання та інфекційних хвороб, таких, як кір, дифтерія, тиф, пневмонія туберкульоз.

Сьогодні багато міст у високорозвинутих країнах зіткнулися з проблемою погіршення послуг, старінням інфраструктур (вулиці, школи, мости, житлов будинки, каналізація), оскільки міський бюджет втрачає річні доходи, зроста вартість життя. Довкілля деградує, занепадають прилеглі райони. Багато людей середнього і вищого класів переїжджають у передмістя. Ці проблеми породжують такі негативні явища, як зловживання наркотиками, вбивства, занепад, як особливо зросли у центральних частинах міст. У більшості випадків вони отримують тільки мінімум заробітної плати і мають шанс втекти від пастки убогості.

Росте концентрація міського населення, його густота в окремих містах досягає небувалих величин.

Місто й оточуюче середовище, як система урбанізованих і не урбанізованих територій, розглядаються сучасним містобудуванням не тільки за окремими його компонентами (житлова, промислова або інша забудова і природний ландшафт), але і в цілому, як співвідношення міста і його приміської природно й окультуреної природних зон. Урбанізовані території не повинні зливатися між собою, щоби між ними не було "не урбанізованого фону". В недалекому майбутньому радіус природних зелених зон великих міст збільшиться до 100 км більше. Наявність швидкісного автомобільного і залізничного транспорту забезпечить переміщення (перевезення) міського населення в найвіддаленіш мальовничі куточки приміської зони.


Розділ 1. Просторово-морфологічна характеристика міста

1.1 Територія

Територія Рівненської (до 1991 p. - Ровенської) області була виділена в окрему адміністративну одиницю 4 грудня 1939 p., одночасно з ншими прилеглими областями Західної України - Волинською, Львівською, Тернопільською. За загальною земельною площею (20,05 тис. кв.км) та кількістю населення (1194,5 тис. чол. на 1.01.1995 р) Рівненщина посідає відповідно 21-e (3,1%) та 22-е (2,3%) місця серед інших областей України. На території області розміщується 16 адміністративних районів (вже після завершення роботи над рукописом книги, 22.09.1995 p., Верховна Рада України прийняла постанову про створення Демидівського району, розділивши Млинівський район) та чотири міста обласного підпорядкування.

Область розташована на північному заході України, у межах Західно-поліського регіону, охоплюючи східні частини Волинського Полісся, Волинської височини та Малого Полісся і західну окраїну Центрального (Житомирського) Полісся. Межі області визначаються географічними координатами крайніх точок: на півночі - 51"58' пн. ш. (поблизу с. Гориничі Зарічненського району), на півдні - 50"0 пн. ш. (1,5 км на південний схід від с. Новоукраїнське Радивилівського району), на заході - 25'О сх-д. (З км від с. Боремель Демидівського району), на сході - 27"38'сх. д. (с. Будки-Кам'янські Рокитнівського району). Загальна протяжність границь області у цих межах становить понад 1080 км.

Серед внутрішніх границь найбільшу протяжність (411км) має межа з Волинською областю, яка у Волинському Поліссі (Зарічненськийю, Володимирецький, Костопільський райони) теж переважно проходить по заболочених, вкритих лісами масивах, і лише фрагментарно (русло р. Стир, Радивилівський канал, р. Путилівка) має виразне природне окреслення. Виразність границі з Волинню зростає на півдні, у межах Волинської височини (Рівненський, Демидівський, Млинівський райони).

Порівняно невелика (46км) протяжність границі з Львівською областю, з якою Рівненщина межує на крайньому південному заході (Радивилівський район).

Досить чітко окреслені південні межі області. Тут, вздовж південно окраїни Малого Полісся, пролягла границя з Тернопільською областю (93 км), яка місцями підходить до підніжжя Подільського уступу, а іноді й перерізає його лісисті відгалуження (Кременецькі "гори" на межиріччі річок Іква та Вілія). Від р. Вілія, перетинаючи долину Горині, протягом 128 км ламаною лінією пролягає межа з Хмельницькою областю, яка, подолавши безлісі простори Случ-Горинського межиріччя, закінчується поблизу с. Старий Корець. Саме звідси круто повертає на північ майже суціль заліснена границя з Житомирською областю (Корецький, Березнівський, Рокитнівський райони), що простирається більше як на 170км, перерізуючи західну окраїну Житомирського Полісся.

В описаних межах територія області має досить своєрідну конфігурацію, яка накладає відбиток на особливості природних комплексів і характер господарювання в різних частинах Рівненщини. Найважливішими рисами ц конфігурації є меридіональна витягнутість території (з півночі на південь - понад 190км) та її чоботоподібна форма, що зумовлює істотні відмінності по ширині: від 140 м на півночі (на паралелі Дубровиці), 80км у центрі (Березне) до 150км на півдні (Рівне).

Однією з характерних ознак географічного положення Рівненської област загальна рівнинність її поверхні при незначному похилі території з півдня на північ, що позначилося на спрямуванні головних артерій поверхневого стоку, створенні сприятливих умов для формування широких заболочених просторів відбилося на характері розселення та організації господарства і транспортних зв'язків.

Саме завдяки рівнинній поверхні через територію області здавна проходили важливі шляхи сполучення, що з'єднували центральну і східну Україну з промисловими і культурними центрами заходу, а південні регіони - з країнами Балтії, Білоруссю, Центральною і Північно-Західною Росією. Примагістральне розміщення території завжди було стимулюючим фактором у становленні і розвитку економіки Рівненщини, завдяки чому частково компенсувалися негативні історичн аспекти географічного положення, пов'язані з розміщенням території на перифер державних утворень різних часів (Київської Русі, Російської імперії, Реч Посполитої). Навіть в умовах незалежної держави віддалення території област від промислових вузлів Центру, Придніпров'я, Прикарпаття (від Рівного до Києва 321 м, до Дніпропетровська 850 м, до Львова 219км), не згадуючи вже про Лівобережжя та Південь України, створює чимало проблем в економічному розвитку Рівненщини. Серед несприятливих факторів, пов'язаних з географічним положенням області, згадаємо і відносну скромність природної ресурсної бази, насамперед мінерально-сировинної (принаймні, як уявлялося зовсім недавно) та ґрунтової (переважання рунтових різновидів із зниженою природною родючістю).

В цілому Рівненщина характеризується рівнинною поверхнею з абсолютними висотами від 372 км на крайньому південному заході (поблизу с. Дружба Радивилівського району) 134 км на півночі, при виході р. Горинь на територію Білорусі.

Особливості геологічної історії і розвитку платформених структур, особливо і завершальному (мезокайнозойському) етапі, зумовили своєрідну ярусність рівнинної поверхні Рівненщини, де з півночі на південь послідовно простежуються: низовина Рівненського Полісся, Волинська височина, рівнина Малого Полісся та відгалужені північного уступу Подільського плато. Кожен із згаданих ярусів характеризується не тільки гіпсометричними відмінностями, але й своєрідними комплексами рельєфу, створеними тривалою і складною взаємодією внутрішніх і зовнішніх процесів. Якщо внутрішніми силами Землі зумовлен головні структурні особливості поверхні (підняття, зниження, новітні сучасн рухи тощо), то зовнішні фактори (вода, вітер, льодовики та ін) оформили скульптуру сучасного рельєфу - утворили долини, горби, озерні та болотн западини.

Рівненське Полісся.

Поліська низовина у межах Рівненської області об'єднує частини двох принципових відмінних за умовами рельєфотворення геоморфологічних підобластей - Волинського Житомирського Полісся. Разом з тим, загальна гіпсометрична ландшафтна подібність сучасної поверхні північної частини області дозволя вживати узагальнюючий термін Рівненське Полісся, який не претендує на особливе місце у схемі геоморфологічного природного районування Українського Полісся, а лише умовно визначає його частин} розташовану в адміністративних межах описуваної території.

Волинське Полісся охоплює більшу частину Рівненського Полісся. Південна межа досить: чітко простежується вздовж північної границі суцільного поширення лесових відкладі (Клевань - Оржів-Олександрія-Тучин-Липки-Вел. Межирічі). Східну межу проводять пі лінії розвитку кристалічних утворень щита: Березове-Блажове-Томашгород-Клесів-долин; р. Случ - Соснове-Корець. На заході і на півночі поліські ландшафти поширюються за меж області.

Основу сучасного рельєфу утворюють моноклінальні структури Волино-Подільської плити та її північної окраїни - Поліської плити. Безпосередню участь у формуванні поверхи Волинського Полісся беруть карбонатні відклади туронського ярусу верхньої крейду (особливо у південній частині), переважно піщані осади палеоген-неогену (на півночі та не сході), але найбільш помітну роль у рельєфотворенні тут відіграють різноманітні комплекси четвертинного часу.

Серед основних типів рельєфу Волинського Полісся найбільше поширення мають льодовикові, флювіальні, еолові та денудаційні (на карбонатній основі) комплекси.

Льодовиковий рельєф формувався як при безпосередній участі дніпровського льодовика, край якого проникав на північно-західну околицю області приблизно 200-250 тис. років тому, так і під впливом талих льодовикових вод дніпровського (а можливо й більш пізнього - московського) часу. Власне льодовикові комплекси рельєфу представлені моренною рівниною (Зарічненською), яка була пізніше істотно видозмінена флювіальними та іншими процесами фактично втратила притаманні моренним рівнинам риси рельєфу, а також зоною крайових утворень дніпровського льодовика. Ця зона, відома під назвою Волинського моренного пасма, являє собою залишки кінцевоморенних та інших крайових утворень дніпровського льодовика, які у вигляді окремих горбів, пасм та валів (висота до 30-40 м), розділених заболоченими зниженнями, велетенською дугою простирається від Рафалівки на Володимирець-Бережницю-Лютинськ. Ширина зони крайових утворень сягає 10-15км. Фундаментом моренного пасма служать високо підняті відклади крейди (подекуди збереглися і залишки палеогенових пісків), що на окремих ділянках сприяло появі денудаційних форм рельєфу на карбонатній основі, зокрема, карстових лійок, озерних улоговин, заболочених знижень тощо.

З півдня до зони крайових утворень примикає простора територія, поверхня якої формувалася потоками талих льодовикових вод. Цими потоками були створені численні прохідні долини, найбільшою з яких була виділена О. Мариничем прадолина Стир-Словечна. а також похилі водно-льодовикові (флювіогляціальн або зандрові) рівнини, складені переважно піщаним матеріалом (Сарненська рівнина та ін). Давні прадолини були занесені більш молодими відкладами і у сучасному рельєфі являють собою плоскі, сильно заболочені рівнини. Поверхня водно-льодовикових зандрових рівнин, особливо поблизу зони крайових льодовикових утворень, часто ускладнюється своєрідними піщано-гравійними "насипами"-озами, що іноді мають довжину до 2,5-3,0 м при ширині до 70-100 та висоті 7-12м (часом до 15-20 м).

Значне поширення на Волинському Поліссі має долинний рельєф, тобто форми і типи поверхні, у створенні яких брали участь потоки поверхневих вод. На думку О. Маринича, до 45% поверхні Південного Полісся припадає саме на давні та сучасні річкові долини.

На північному заході області, у межах Зарічненського району, досить чітко простежуються три рівні, сформовані Прип'яттю: широка (3-5км), інтенсивно заболочена заплава, що підіймається над руслом на 0,5-2,0м (низька заплава), а часом на 2-3 м (висока заплава); перша надзаплавна тераса, ширина якої місцями досягає 12-20 км, піднята над рівнем ріки на 5-8 м, за інтенсивністю заболочування мало відрізняється від заплави; друга надзаплавна тераса, піднята над сучасним руслом на 15-20м, фрагментарно збереглася вздовж північного краю Волинського моренного пасма.

Такі ж елементи долинного рельєфу виділяються і на поліських ділянках долин правих приток Прип'яті - Стиру, Горині, Случі та інших річок. Відрізняючись на окремих локаліях шириною, перевищенням над руслами, будовою і потужністю алювіальної товщі, заплави та надзаплавні тераси річкових долин у межах Волинського Полісся характеризуються подібністю "насаджених" форм мікрорельєфу та ландшафтних комплексів, що дозволяє виділяти долинний рельєф, як один з особливих типів сучасної поверхні, не зважаючи на гіпсометричну невиразність переходів від долин до знижених поліських вододілів.

Еоловий рельєф, основою якого є різні за походженням і віком піщані відклади (флювіогляціальні, алювіальні, озерові - четвертинного часу, морські піски палеогену), являє собою один з типово поліських комплексів рельєфу, поширений як у межах надзаплавних терас, так і на вододільних просторах. Представлений найрізноманітнішими формами - горбами, кучугурами, валами, параболічними дюнами, висота яких сягає 10-15м (частіше 5-7м).

Утворені у більш посушливих умовах пізньочетвертинного часу, що передували відносно зволоженій сучасній епосі, еолові форми здебільшого закріплені заростями шелюги або поросли сосновими лісами. Характерною ознакою еолового рельєфу є поодиноке або ланцюгове розташування окремих форм. Проте на окремих ділянках Зарічненського, Сарненського, Дубровицького і Володимирецького районів еоловий рельєф поширюється на досить значні площі. Слід відзначити, що в останні десятиріччя через недолуге господарювання (вирубка лісів, переосушення земель тощо) спостерігається активізація еолових процесів на відкритих піщаних поверхнях.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7


Новости

Быстрый поиск

Группа вКонтакте: новости

Пока нет

Новости в Twitter и Facebook

  бесплатно рефераты скачать              бесплатно рефераты скачать

Новости

бесплатно рефераты скачать

© 2010.