бесплатно рефераты скачать
  RSS    

Меню

Быстрый поиск

бесплатно рефераты скачать

бесплатно рефераты скачатьКонтрольная работа: Антична філософія

Контрольная работа: Антична філософія

Зміст

1. Зародження, особливості та періодизація античної філософії

2. Сутність філософського плюралізму

3. Філософські концепції природи релігії

4. Філософські погляди К. Ясперса

Список літератури


1. Зародження, особливості та періодизація античної філософії

Зародження античної філософії

Антична філософія: космоцентризм.

Протягом VI-I століть до нашої ери в Греції відбувався бурхливий розквіт культури й філософії. За цей період були створені нове неміфологічне мислення, нова картина світу, центральним елементом якої стало вчення про космос. Космос охоплює Землю, людину, небесні світила й сам небесний звід. Він замкнутий, ма сферичну форму й у ньому відбувається постійний круговорот - все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого вертається ніхто не знає. Одні грецьк філософи (натурфілософи) вважають, що основою речей є почуттєво сприймані елементи: кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина - апейрон; інші (піфагорійці) бачили її в математичних атомах; треті (елеати) убачали основу миру в єдиному, незримому бутті; четверті вважали такою основою (Демокрит) неподільні атоми; п'яті (школа Платона) - земна куля лише тінь, результат втілення царства чисто думки. Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з'являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика в Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу дність і боротьбу протилежностей. Згідно Парменіду, буття - це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів почуттів.

Мілецька школа:

Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині - апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього повітря.

Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокріт учив, що мир не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інше завдяки з'єднанню й роз'єднанню атомів.

У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об'єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до навчання Платона, лише мир ідей являє собою щире буття, а конкретні речі - це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.

Будучи з як матеріалістичної, так і ідеалістичної лінії у філософії, античність створила й перші спроби їхнього застосування в межах єдиної філософсько системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є утвори Аристотеля. Виходячи з визнання об'єктивного існування матерії, Аристотель уважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості. Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися в ус наступні століття, - це велика творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства.

Періодизація античної філософії

Більш як тисячолітня історія розвитку антично філософії поділяється на три етапи:

1. VI—V ст. до н. є. Це був період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія у форм натурфілософії зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії.

2. IV—III ст. до н. є. Саме в цей період відбувся розквіт демократії, а в філософії — поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічно проблематики. Намітилася певна рівновага інтересу до загального й одиничного (софісти заперечували загальне, Платон і Аристотель відновлювали його права).

3. III ст. до н. є. — V ст. н. є. Епоха еллінізму та Римської імперії. Соціально-політичне життя характеризували криза рабовласницького способу виробництва, занепад держав-полісів. У філософ замикання особи (одиничного) па себе, домінування етико-релігійно проблематики.

Натурфілософія

Першою історичною формою філософії є натурфілософія. Мислителі цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові. Те, що грецькі мислителі розпочали свої філософські шукання з спроб осягнення світу, на відміну від мислителів Індії та Китаю, які починали з аналізу переважно соціально-етичної проблематики, спричинене тим, що вони належали переважно до торгово-ремісничої верстви, для якої передусім важливе було знання про світ.

Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.

Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей. Таке поєднання науки й філософії виявилось плідним для них обох. У сфері науки греки, будучи учнями єгиптян і вавилонян, значно перевершили їх. Наукою в Єгипті й Вавилоні займались жерці, наукові знання обслуговували релігійно-культові потреби, що не завжди сприяло розвитку науки. Вавилонськ математики, наприклад, знали, що відношення довжини кола до діаметра — число, більше числа 3, але з релігійних міркувань вважали його рівним 3. Греки, переймаючи східні знання, звільняли їх від релігійної оболонки. В них наукове знання формувалося незалежно від релігії, як знання світське. Мало значення й те, що міфологія у греків не набула чіткої канонічної форми, можливо, завдяки тому, що в Давній Греції не існувало єдиної централізованої держави деспотичного типу. Тому міфологія не мала такої влади над філософією. Цей збіг обставин, що сприяв поєднанню філософії та науки, став запорукою плідного розвитку філософії в Давній Греції.

Загалом натурфілософи розмірковували над такими основними проблемами:

—що є основою (субстанцією) світу, як вона співвідноситься з конкретними речами (співвідношення загального та одиничного, єдиного та множинного);

—як пояснити зникнення і виникнення речей за незнищуваності субстанції;

—як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій.

Поєднанням філософії та зародків науки в натурфілософ можна пояснити те, що греки послідовно, через логічні обґрунтування заперечення висунули геніальні здогадки, які довелося поглибити або відкинути фундаторам науки Нового часу. Цим поєднанням зумовлена підвищена увага до логічної аргументації, яка відрізняє давньогрецьку філософію від східної. Філософія, що перебуває в лоні міфології, не знає такої аргументації. Особливо відчутним був взаємовплив філософії та математики, починаючи від Фалеса (прибл. 625 — прибл. 545 до н. є.), який був філософом і математиком, до Евкліда, який був послідовником однієї з сократівських шкіл. Цей взаємозв'язок сприяв плідному розвитку обох галузей знання.

Давньогрецька філософія виникла в найбільш розвинутих торгових центрах Еллади, на узбережжі Передньої Азії. Першим мислителем вважають Фалеса, купця з Мі-лету (звідси його прізвище Мілетський; традиція давати прізвища за назвою міста, звідки походить мислитель, зберігалась до епохи Відродження). Він стверджував, що основою всього сущого є вода. Все з'являється з води і зникає, перетворюючись на воду. Всі речі — це перетворення води. Яким би наївним не здавалося тепер це твердження, за своєю суттю воно було революційним. Воно передбачало поділ сущого на видиму та невидиму частини, пояснення його без допомоги потойбічних сил. Головне, Фалес запропонував модель пояснення, згідно з якою одиничне має бути виведене із загального, пояснене через загальне. Різноманітність світу він звів до єдиної основи, первня. Нин може здаватися, що мислення за моделлю (категоріальною структурою) — від одиничного до загального, під множини до єдиного — завжди було притаманне всім людям і народам. Насправді ця модель постала внаслідок розвитку культури, а вперше запропонував її саме Фалес.

Новаторський характер думки Фалеса підтверджують історичн факти. У давньому Вавилоні, де також була розвинута математика, така модель мислення не була відома. Там мислення рухалося від одиничного до одиничного, вирішуючи задачі за наявними одиничними зразками. Фалес запропонував іншу модель — від загального (правил, формул, принципів — так у майбутній науц постане загальне) до одиничного. До речі, він (за переказами) блискуче застосував цю модель при вимірюванні висоти єгипетської піраміди: коли тінь від палиці зрівнялася з довжиною палиці, він виміряв довжину тіні піраміди. В основі обох явиш є загальне.

Модель мислення від одиничного до загального (пошуки основи, законів) і навпаки — від загального до одиничного (пояснення фактів, одиничного на основі загального) заклала одну з основних засад європейсько науки.

Започатковану Фалесом традицію розвинули його послідовники: Анаксімандр (611—545 до н. є.), який вважав основою світу апейрон безкінечне, і Анаксімен (585— 525 до н. є.), який стверджував, що це повітря. За субстанцію вони брали щось аморфне, яке, видозмінюючись, може набувати певних форм. Погляди мілетців становлять собою наївний матеріалізм.

Дещо пізніше в грецьких містах-колоніях на Сицил виникає піфагореїзм — перша наївно-ідеалістична школа.

Піфагореїзм — напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.

Піфагор (580—500 до н. є.) та його послідовники вбачали основу світу в числах, в кількісних пропорціях. У всьому — в рус планет, архітектурі, звучанні струни — вони прагнули відкрити кількісн відношення, числову гармонію. Числа піфагорійці мислили не абстрактно, а як чуттєво-споглядальні відношення. Відрив загального (числа) від одиничного (речей) був наївним, а саме загальне вони уявляли чуттєво.

Піфагор та його послідовники порушили проблему квантифікац (кількісного вираження) сущого, зведення всього сущого до величин, які можна вимірювати. Зрештою, універсальність математики як науки про кількісн відношення і пояснюється тим, що все існуюче в просторі та часі має кількісн виміри. Ідея квантифікації переходить від піфагорійців до платоніків неоплатоніків, в яких кількісна гармонія також посідає особливе місце. В епоху Відродження це справило вирішальний вплив на формування європейської науки Нового часу.

Поглядам піфагорійців властива і містика. Стосовно всього, навіть любові, дружби, справедливості, вони шукали числові відношення. Піфагорійці приховували своє вчення від людей. їхня школа була організована на зразок релігійного ордену, де тільки найбільш наближених до Піфагора посвячували в заповітні таємниці. До речі, деякі сучасні прихильники містики вважають, що Піфагор був причетний до втраченого людством джерела знання, яке походить з Атлантиди чи з космосу.

Намагання Піфагора шукати за речами числа вражає своєю незвичністю. Ключ до цього феномену лежить у сфері тогочасних соціально-економічних відносин. Завдяки торгівлі, яка динамічно розвивалася, вимірювання, зважування, рахування стали звичними явищами. Еквівалентом товару були гроші, тобто числа, кількісні відношення. Філософи взялися кількісно градуювати (поділяти на одиниці) явища навколишнього світу тільки після того, як у сфері соціального життя речі (товари) були зведені до грошей (чисел).

Дальший розвиток натурфілософії пов'язаний з Гераклітом (544—483 до н. є.) та елеатами (назва школи походить від м. Елей) Парменідом (540—480 до н. є.) і Зеноном (490—430 до н. є.), які намагались розв'язати проблему тотожності й відмінності сущого, а також руху і спокою. У них первн вже втрачають ту безпосередню речовинність, якою наділяли субстанції попередн мислителі. Так, Геракліт вважав, що первнем є вогонь. Але вогонь у нього поставав прообразом становлення, плинності, мінливості сущого. Він стверджував: все тече, все змінюється; не можна двічі ввійти в одну й ту ж річку, оскільки води будуть не ті, та й людина стане іншою. Космос, за словами Геракліта, не створений ніким із богів і ніким із людей, він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який закономірно загоряється і так само згасає. Геракліту належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей як джерело руху, становлення. «Війну», тобто боротьбу, він проголошує батьком і матір'ю всього. «Слід знати, що війна всезагальна і що все відбувається через боротьбу». Йому належить ідея логосу — космічної закономірності, розуму, порядку. Він надавав великого значення мірі, яку логос (доля) відвела кожній речі.

Ідея мінливості, плинності висвітлила суще в оригінальному, незвичному для буденного сприйняття ракурсі. З позиції вічного та незмінного спостерігача суще постало як ріка, невпинний потік. Такий підхід загострив проблему співвідношення руху і спокою, мінливості й незмінності. І якщо в Геракліта плинність ще якось поєднувалася з незмінністю (вогонь як субстанція; логос як усталений порядок у світі), то в його послідовника Кратіла (друга пол. V ст. — поч. IV ст. до н. є.) такого поєднання вже не спостерігалося. За Кратілом, все мінливе і, отже, ні про що не можна нічого сказати. Така філософія не могла бути опорою в житті: якщо все змінюється, то, наприклад, людині не обов'язково повертати вчорашні борги, адже вона вже не та, кредитор її вже не той, що раніше.

На противагу Геракліту елеати (Ксенофан (580—490 до н. .), Парменід, Зенон) вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям. Вони брали за першооснову не конкретну речовину, а одну з універсальних характеристик речей — буття. Все суще, на їх погляд, має буття, отже, буття щось всезагальне. Парменід стверджував, що є тільки буття, небуття немає, його не можна і помислити, бо мислячи щось як небуття, людина тим самим надає йому буття. Буття єдине, незмінне і неподільне. Таке розуміння буття відриває його від видимого світу матеріальних речей і перетворює на ідею. Справді, тільки про дею (наприклад, Бога) можна сказати, що вона єдина, незмінна і неподільна, тобто тотожна сама собі.

У вченні про буття елеати, по суті, дали своєрідне формулювання логічного закону тотожності. (Для того щоб розмова мала сенс, потрібно, аби співрозмовники однаково розуміли поняття, щоб ці поняття були тотожними.) Парменід переніс вимогу цієї тотожності на світ, став мислити світ (буття) як ідею. Протиставляючи буття світові речей і водночас беручи його за основу сущого, елеати продовжили ідеалістичну традицію піфагорійців. Однак буття в елеатів є поцейбічним — ідеальне у них ще не було відірваним від матеріального, не перетворилося на його протилежність.

Елеати протиставляли видимий світ, в якому панують рух зміни, справжньому буттю, яке не знає змін. Оскільки небуття немає, то й неможливі переходи від буття до небуття (зникнення), від небуття до буття (виникнення). Мінливий світ, яким людина його бачить, — всього лише позірне, уявне, оманливе знання. Істина полягає в незмінності буття. Зенон навіть висунув кілька апорій (суперечностей у логічному міркуванні), за допомогою яких він намагався спростувати видимий рух і підвести до думки про незмінність справжнього буття. Так, в апорії «Ахілл і черепаха» він доводить, що прудкий Ахілл не наздожене черепаху, бо коли він дійде до того місця, де була черепаха, вона за цей час віддалиться ще на певну відстань; коли ж він долатиме цей відрізок, вона також здолає якусь відстань — і так до безкінечності. Отже, видимий рух — це позірність, визнання його породжує суперечності в міркуванні. Справжнє буття незмінне.

Апорії Зенона є величною пам'яткою логічної могутност давньогрецької філософії. Безумовно, Зенон розумів, що рух існує. Однак у його вченні йшлося не про видиме, а про суть, про те, як передати рух у поняттях. А за допомогою понять, тобто логічно, математика зуміла передати рух тільки в XIX ст. До того часу апорії Зенона стимулювали думку. Суть апорій проти руху полягає в тому, що рух мислиться як сума точок спокою, а за цієї умови рух зникає. Його не можна звести чи передати через спокій, хоча він і мислиться як сума точок спокою, порушуваних тілом, яке в ці точки послідовно потрапляє.

Прірва між видимим світом і справжнім нерухомим буттям у елеатів була нездоланною. Вони не пояснювали рух, а просто заперечували його як видимість. Думки Геракліта в інтерпретації Кратіла також виявились нездатними пояснити світ. З одного боку, в елеатів абсолютизація незмінності, тотожності, з іншого (у Геракліта) — абсолютизація мінливості, плинності. Внутрішня логіка розвитку мислення штовхала на пошук виходу з цього глухого кута. Споріднює вчення Геракліта й елеатів і те, що в них абсолютизується принцип неперервності. У Геракліта рух, мінливість неперервні, а в елеатів буття неперервне, неподільне.

Дальший розвиток філософії полягав у запровадженні принципі/ дискретності, перервності як засобу побудови світу. На місці єдино безперервної субстанції постала множинність субстанцій, тобто дискретність (перервність) буття. Виникнення і зникнення, незмінність і мінливість пояснювалися на основі поєднання і роз'єднання незмінних субстанцій. У цьому напрямі рухалася думка Емпедокла (487—424 до н. є.), Анаксагора (500—428 до н. .) і атомістів Левкіппа (V ст. до н. є.) та Демокріта (прибл. 460— прибл. 370 до н. є.).

 

2. Сутність філософського плюралізму

В історії філософської думки були спроби створення плюралістичних філософських учень у строгому розумінні слова, тобто таких, які в основ світорозуміння виділяють понад дві субстанції. Сам термін «плюралізм» для визначення філософських вчень, що обгрунтовують погляд, відповідно до якого існу більше двох першооснов або первинних начал буття, уперше запроваджено німецьким філософом Християном Вольфом [1679–1754].

Загальновідомо, сьогодні плюралізм є однією з головних характеристик і гасел різних філософських шкіл і ідеологічних концепцій. Розглядаючи сутність феномену плюралізму, варто розпочинати з його природної основи – розуміння такої цінності, як свобода. Велику кількість праць, присвячених саме цій проблемі, надала людству французька суспільно-політична думка, заклавши певні традиції в розумінні свободи, справедливості, суверенітету, політичних прав.

Дослідження проблеми виникнення плюралізму розпочнемо з провідного французького ідеолога другої половини ХVІ століття Жана Бодена. У його творчост можна простежити також проблему співвідношення між єдиним і множинним суверенітетом. Він вважає, що лише одна людина, лише одна індивідуальна особистість здатна бути суверенною й усі плюралістичні форми суверенів зводяться фактично до індивідуальних суверенів. Такий підхід зачіпає досліджуван проблеми плюралізму, а також різних форм державного устрою та правління.

Далі можна згадати П'єра Бейля, котрий обстоює питання рівноправ'я віросповідань виступає за узаконення «невірних» релігій поруч з «правильною», що засвідчу певний крок до релігійного плюралізму.

Вартий уваги ще один представник доби Просвітництва – Дені Дідро. Згідно з його поглядами, розумне управління уможливлюється лише в тих державах, де не на словах, а на ділі існує свобода слова та свобода совісті, де кожен громадянин має право вільно мислити й висловлювати свої думки. Порушення цього права спричиняє негативні наслідки для будь-якої країни й будь-якого народу.

Страницы: 1, 2, 3


Новости

Быстрый поиск

Группа вКонтакте: новости

Пока нет

Новости в Twitter и Facebook

  бесплатно рефераты скачать              бесплатно рефераты скачать

Новости

бесплатно рефераты скачать

© 2010.