бесплатно рефераты скачать
  RSS    

Меню

Быстрый поиск

бесплатно рефераты скачать

бесплатно рефераты скачатьРеферат: Антична філософія

Реферат: Антична філософія

 

Антична філософія

 


1. Космоцентричний характер ранньої античної філософії. Вчення про світ, першооснови (Мілетська школа, Геракліт, елейська школа, атомізм)

Оскільки перш грецькі філософи – «мудреці» – займалися осмисленням природи, Космосу, з'ясовуючи «причини і начала» світу, їх часто називають «фізиками». Вони нтуїтивно будували субстаціональну модель світу (саме через з'ясування «першопричини» – по-грецьки «архе», що дослівно означає «початок, принцип» усього сущого як його основи, сутності), у їхній методології безліч пережитків міфологічного асоціативного мислення: так само, як у міфі було зроблено «перенесення» людських властивостей, якостей і відносин на явища природи на небо і космос, так само в ранній грецькій філософії властивості і закони Космосу – як вони мислилися мудрецями минулого «перенесені» на людину і його життя. Людина розглядалась як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як частина своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Ця риса давньогрецької філософ одержала назву космоцентризму. Але в цьому можна побачити і ще один сенс: адже Космос – це протилежність Хаосу, це порядок і гармонія на противагу невпорядкованості, це визначеність і співмірність на противагу безформності; тому космоцентризм ранньої античності можна трактувати і як орієнтацію на виявлення гармонії в людському бутті – адже, якщо світ гармонійно упорядкований, якщо світ – це Космос, а людина є його відображення і закони людського життя подібні законам Макрокосму, то виходить, і в людині укладена (схована) подібна гармонія. Загальноприйняте ж значення «космоцентризму» таке: це визнання за зовнішнім світом (Макрокосмом) статусу, що визначає всі інші закони процеси (включаючи і духовні). На філософському рівні така світоглядна спрямованість формує парадигму онтологізму, тому онтологізм (причому, явний, що виражається й у тому, що перші мудреці-фізики шукали «причини і начала буття») друга сутнісна характеристика філософії античності.

Особливістю античного онтологізму можна вважати його стихійно-матеріалістичне наївно-діалектичне втілення: «архе» мислилося як щось матеріальне, і, коли незабаром весь Космос «виводився» (саме в онтологічному, а не в логічному плані) з матеріальної першооснови, то він мислився зв'язаним за допомогою ц першооснови – єдністю, що знаходиться в зміні, русі. Геракліт писав:» Цей космос, єдиний з усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, у повну міру займистим і в повну міру згасаючим».

У давньогрецькій філософії розширив, довів поняття начала всього сущого до «архе» як субстанції, основи, що лежить у підґрунті всього сущого, учень Фалеса Анаксімандр. Таке начало Анаксімандр побачив не серед «готових» стихій, що спостерігаються, а в деякому апейроні. «Апейрос» – з грецьк. означає «безмежний, нескінченний». «Апейрон»- середній рід від цього прикметника, тобто «безмежне, нескінченне». Апейрон Анаксімандра матеріальний, «не знає старості», «безсмертний незнищимий» і знаходиться у вічному русі. Безмежність апейрона дозволяє йому «не висихати, тобто бути вічним генетичним початком Космосу, а також дозволя йому лежати в основі взаємоперетворень чотирьох стихій: але ж якщо вони перетворюються один у одного, виходить, у них є щось спільне, що саме по соб не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні вогнем. Анаксімандр стверджував, що апейрон – єдина причина народження і загибелі всього сущого; апейрон усе із себе робить сам: знаходячись в обертальному русі, апейрон виділяє протилежност вологе і сухе, холодне і тепле; їхні парні комбінації утворять землю (сухе холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і гаряче), вогонь (сухе гаряче). Як те, що найважче, земля збирається в центрі й оточується водяною, повітряною і вогненною сферами, між якими відбуваються взаємодії. У результат утворюється суша, а небесна сфера розмивається на три кільця, оточені повітрям. Анаксимандр говорив, що це три ободи колісниці, порожні усередині і наповнен вогнем, вони не видні з землі – їх не можна сприймати почуттями. У нижньому ободі безліч отворів, крізь які проглядається ув'язнений у ньому вогонь – це зірки; у середньому ободі один отвір – це Місяць; у верхньому ободі один отвір це Сонце; отвори здатні чи цілком, чи частково закриватися – це затемнення; ободи обертаються навколо Землі – і з ними обертаються зірки, Місяць і Сонце».

Таким чином, у цій картині світу, що фактично представляє собою космогонію, цілком відсутн боги і божественні сили, без яких не обходилася жодна міфологічна космогонія (тому до неї застосуємо термін «теогонія» – походження богів), тобто Анаксімандр спробував пояснити походження і устрій світу з його внутрішніх причин і з одного матеріально-речовинного начала. Крім цієї відмінності від попередніх світоглядних картин світу, у створеній Анаксимандром картині світу спостерігається розрив з безпосереднім сприйняттям, з чуттєвою картиною світу: те, як нам являється світ, і те, яким він є насправді не одне і теж: ми бачимо зірки, Місяць, Сонце, але не бачимо ободів, отворами яких вони є.

В Анаксімандра присутня загальна ідея (звичайно, вкрай в нерозвиненій формі) еволюції живо природи, і тут не залишається місця надприродним, божественним силам, тому що апейрон «все осягає і усім керує». В апейроні ж все і зникає по необхідності. Усе одержує «відплату» (один від одного) за несправедливість і відповідно цьому часу фізичний процес описується етичними термінами, що свідчить про ще збережений зв'язок поглядів Анаксімандра із соціоантропоморфічним світоглядом. Однак у цілому Анаксімандр переборов цей світогляд, вийшов на логіко-раціональний рівень осмислення світу.

Дуже істотний крок на шляху звільнення філософії від міфологічної свідомості був зроблений представниками Елейскої школи. Власне, саме в елеатів уперше з'являється категорія буття, уперше ставиться питання про співвідношення буття і мислення. Парменід своїм найвідомішим висловом «Буття є, а небуття не має» фактично заклав основи парадигми онтологізму як усвідомлюваного, виразного зразка філософського мислення.

Що ж таке буття для Парменіда? Найважливіше визначення буття – осягнення його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом і є буття, почуттям же буття недоступне. Тому «одне і теж є думка і те, про що думка існує «. У цьому положенні Парменід стверджує тотожність буття і мислення. Буття – це те, що є завжди, що єдине неподільне, що нерухоме і несуперечливе, «як і думка про нього». Мислення ж це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення знання (episteme). Чуттєве сприйняття має справу з множинністю різних речей ознак, з світом чуттєво сприйманих одиничних предметів, що оточують людину. Людина може мати лише думку (doxa) – звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як результату умоосягнення єдиного.

Зенон Елейський, захищаючи й обґрунтовуючи погляди свого вчителя і наставника Парменіда, відкидав мисленність чуттєвого буття, множинності речей і їхнього руху. Уперше застосувавши доказ як спосіб мислення, як пізнавальний прийом, Зенон прагнув показати, що множинність і рух не можуть мислити без протиріччя (і це йому цілком удалося!), тому вони – не суть буття, що єдине і нерухоме. Метод Зенона був методом не прямого доказу, а був методом «від противного». Зенон спростовував чи зводив до абсурду тезу, протилежну початковій, користуючись «законом виключеного третього», що був уведений Парменідом («Для будь-якого судження «А» істинно або саме «А», або його заперечення»; «tercium non datyr» «третього не дано»(лат.)) і є одним з основних логічних законів у європейській культурі. Така суперечка, у якій за допомогою заперечень супротивник ставиться в скрутне положення і його точка зору спростовується – прообраз діалогу, прообраз суб'єктивної діалектики; цим же методом користувалися софісти.

Роздуми Зенона одержали назву «апорія» (дослівно «затруднення», «безвихідне положення»). Апорія – це важковирішувальна проблема, що полягає в протиріччі між даними досвіду й мисленим аналізом. Найбільш відомі 4 апорії Зенона проти руху: Дихотомія”, “Ахілл і черепаха», «Стріла» і «Стадії»; вони дійшли до нас через «Фізику» Аристотеля.

Перша апорія говорить, що рух не може початися, тому що предмет, що рухається, має спочатку дійти до половини шляху, перш ніж він дійде до кінця, але щоб дійти до половини, він повинен дійти до половини половини («дихотомія» – дослівно «розділ навпіл»), і так – до нескінченності; тобто щоб потрапити з однієї точки в іншу, потрібно пройти нескінченну безліч точок, а це абсурдно.

В другій апор говориться, що рух ніколи не може закінчитися: Ахілл ніколи не наздожене черепаху, тому що коли він прийде в точку, черепаха відійде від свого «старту» на таку частину первісної відстані між Ахіллом і собою, настільки її швидкість менше швидкості Ахілла, – і так до нескінченності. Обидві апорії мають математичне вираження в символіці теорії границь, але залишається незрозумілим фізичний зміст того, що відрізок (інтервал), який безкінечно зменшується, прагне до нуля, але не зникає.

Світоглядний смисл обох апорій (по Зенону) такий: якщо простір нескінченно ділиться, то рух не може ні початися, ні скінчитись.

Але смисл третьо четвертої апорій у тому, що рух неможливий і при припущенні безперервност простору. А це значить (по Зенону), що рух неможливо мислити без протиріччя, виходить, Парменід правий. Насправді ж простір і час переривані, і безперервні, рух є вирішення протиріччя між перервністю і безперервністю як простору, так часу. Але не треба пред'являти претензій до філософів елейської школи за те, що вони «не додумалися» до того, що стало можливим осмислити лише в ХХ столітті.

Значення елеатів в історії світової філософії і духовної культури взагалі величезне, і можна сказати, що Парменід і Зенон – перші філософи на відміну від «фізиків» мудреці, тому що вони ввели докази й аргументацію в роздуми, ввели і спробували осмислити саме поняття буття, заклали основи класичної (формальної) логіки, а апорії Зенона не втратили свого значення і зараз – для сучасної науки, розвиток якої пов'язаний з вирішенням протиріч, що виникають при пізнанні реальних процесів руху, як з боку методів роздуму, так і з змістовного боку, тому що Зенон фактично порушив питання про природу просторово-часового континуума.

2. Атомізм Демокріта, поняття атома порожнечі, проблема детермінізму

Виникнення античного атомізму (вчення про атоми) пов'язують з ім'ям Левкіппа і Демокріта, погляди яких на природу і устрій Макрокосму однакові (у цьому випадку застосовується термін «атомістичний матеріалізм Левкіппа-Демокріта»).

Концепцію давньогрецького атомізму часто кваліфікують як «примирення» поглядів Геракліта Парменіда: існують атоми (прообраз цього – парменідівське «буття») порожнеча (прообраз «небуття Парменіда»), у якій атоми рухаються «зчіплюючись» один з одним, утворюючи речі. Тобто світ плинний і мінливий, буття речей множинне, але самі атоми – незмінні. «Жодна річ не відбувається даремно, але всі в силу причинного зв'язку і необхідності», – учили атомісти демонстрували тим самим філософський фаталізм: ототожнивши причинність необхідність (у дійсності причинність лежить в основі необхідності, але не зводиться до неї; у випадкових же явищах є причини). Вони зробили висновок про те, що одне одиничне з необхідністю викликає інше одиничне і те, що нам здається випадковим, перестане здаватися таким, як тільки ми розкриїмо його причину, таким чином, фаталізм не залишає місця випадковості.

Людину Демокріт визначав як «тварину, від природи здатну до всякого навчання і таку, що ма помічником в усьому руки, розум і розумову гнучкість». Людська душа – це сукупність атомів; необхідна умова життя подих, що атомізм приймав як обмін атомів душі із середовищем. Тому душа смертна: видих означає, що душа прагне залишити тіло і частково з нього «виривається», але при вдиху атоми душ повертаються назад у тіло. Видих же без вдиху і є смерть: залишивши тіло, атоми душі розсіюються в повітрі, а ніякого «загробного» світу існування душ відповідно до атомізму немає і бути не може.

Демокріт розрізняє два види існування: те, що існує «у дійсності», і те що існує «у загальній думці». До першого виду існування Демокріт відносить тільки атоми порожнечу, що не мають «чуттєвих» якостей. Чуттєві ж якості і являють собою те, що існує «у загальній думці» – колірні, смакові і т.п. якості. Однак підкреслюючи, що чуттєва якісність виникає не тільки в думці, але в загальній думці людини, Демокріт вважає цю якісність не індивідуально-суб'єктивною, а загальнолюдська об'єктивність чуттєвих якостей має свою основу у формах, у величинах, у порядках і в положенні атомів. Тим самим стверджується, що чуттєва картина світу не довільна: однакові атоми при впливі на нормальні людськ органи почуттів завжди породжують ті ж самі відчуття. Відношення чуттєвих якостей до атомів однозначне й у цьому смислі істинне, але разом з тим Демокріт розрізняв пізнання «темне» (за допомогою почуття, називав цей вид пізнання «незаконнонародженим») і «істинне» (за допомогою думки, «законнонароджене» пізнання), тобто Демокріт підкреслював, що атоми і порожнеча як першооснови світу лежать за межами чуттєвого пізнання, і відкрити їх можна лише в результаті напружених роздумів. Однак, Демокріт не протиставляє «темне» пізнання «істинному», говорячи про те, що такі роздуми повинні спиратися на емпіричні спостереження. Разом з тим Демокріт усвідомлював складність труднощі процесу досягнення істини: «Дійсність – у безодні»; тому суб'єктом пізнання може бути лише мудрець: «Мудрець – міра всіх існуючих речей, а за допомогою розуму – міра умоосяжних речей».

Філософська концепція Демокріта може бути віднесена до відносно зрілих форм філософствування, вона вже звільнилась від переважаючого впливу соціоантропоморфізму. Ця концепція задала рамки матеріалістичної традиц вропейської філософії (так називаної «лінії Демокріта»). Філософська творчість Демокріта фактично завершує епоху досократиків.У цілому епоха досократиків рання грецька філософія – надзвичайно важливий етап у всій європейській культурі. У лоні системно-раціоналістичного світогляду, що формується, одержали могутній імпульс розвитку не тільки абстрактне мислення «саме по собі», але багато наук – фізика, астрономія і механіка, багато галузей математики, начала хімії, психології, теорії музики й архітектури.

 

3. Софісти і Сократ

Поява в Стародавній Греції в середині V ст. до н.е. софістів – явище закономірне, тому що софісти навчали (за плату) красномовству (риториці) і умінню вести суперечку (еристиці), а попит на людей, що володіють мистецтвом слова мистецтвом думки, у містах Афінського союзу, що утворився після перемоги афінян у греко-перських війнах був великий: у судах і народних зборах уміння говорити, переконувати було життєво важливим. І софісти навчали цьому мистецтву, не цікавлячись, що є істина. Тому слово «софіст» із самого початку придбало негожий відтінок, адже софісти вміли – і учили сьогодні доводити тезу, а завтра антитезу. Але саме це і зіграло головну роль в остаточному руйнуванні догматизму традиції у світогляді стародавніх греків.

Догматизм тримався на авторитеті, софісти ж вимагали доказів, що будило думку від догматичної дрімоти. Позитивна роль софістів у духовному розвитку Еллади також і в тому, що вони створили науку про слово і заклали основи логіки: порушуючи ще не сформульовані, не відкриті закони логічного мислення, вони сприяли тим самим їх відкриттю.

Головне, що відрізняло світогляд софістів від поглядів попередніх мудреців, – це чіткий поділ того, що існує «по природі», і того, що існує по людському встановленню, за законом, тобто поділ законів Макрокосму і законів Мікрокосму. Увага софістів у світогляді була перенесена з проблем Космосу, природи на проблеми людини, суспільства, знання.

У гносеолог софісти свідомо порушили питання про те, як відносяться до навколишнього нас світу наші думки про нього. Чи може наше мислення пізнати дійсний світ? Софісти вважали, що світ не пізнаваний, тобто були агностиками. Агностицизм софістів випливав з їхнього релятивізму – вчення про те, що все у світі відносне; у гносеології релятивізм означає, що істина відносна, що вона цілком залежить від умов, від часу і місця, від обставин, від людини; істина «у кожного своя», учили софісти, як кому здається, так воно і є. Софісти визнавали лише суб'єктивн стини, а об'єктивну істину заперечували. Тому можна сказати, що їхній агностицизм був обумовлений їх гносеологічним релятивізмом. У вченні софістів він був доповнений релятивізмом моральним: немає об'єктивного критерію добра зла, що кому вигідно – те і добре, те і благо. В області етики (вчення про мораль) агностицизм софістів переростав в аморалізм.

Вже в античній філософії склалася в основному негативна оцінка діяльності софістів і їхнього методу – софістики: Аристофан у комедії «Хмари» висміює софістів; Платон у своїх діалогах виводить різних софістів як брехунів і ошуканців, що заради вигоди можуть попрати істину й навчить цьому інших; Аристотель написав спеціальний логічний твір «Про софістичні спростування», у якому дав таке визначення софістики: «Софістика – це мнима мудрість, а не дійсна, і софіст той, хто шукає користі від мнимої, а не дійсної мудрості» (Аристотель).

Але, мабуть, самим найжагучішим критиком софістів і софістики був Сократ (469-399 рр. до н.е.).

Сократ вплинув на античну і світову філософію, він представляє інтерес не тільки своїм вченням, але і самим своїм життям, оскільки його життя було втіленням його вчення. Сократ ніколи не прагнув до активної суспільної діяльності, вів «життя філософа «: проводив час у філософських бесідах і суперечках, навчав філософії , не піклуючись про сво благополуччя і про свою родину. Сократ ніколи не записував ні своїх думок, н своїх діалогів, вважаючи, що писемність робить знання зовнішнім, заважа глибокому внутрішньому їх засвоєнню, у письменах думка вмирає. Тому усе, що ми знаємо про Сократа, ми знаємо від його учнів – історика Ксефонта і філософа Платона.

Як і деяк софісти, Сократ досліджував проблему людини, розглядаючи людину як істоту моральну. Тому філософію Сократа можна охарактеризувати як етичний антропологізм. Суть своїх філософських турбот Сократ один раз виразив так: «Я ніяк ще не можу, згідно дельфійському напису, пізнати самого себе», і в поєднанні з впевненістю в тому, що він мудріше інших тільки тому, що знає, що він нічого не знає, що його мудрість – ніщо в порівнянні з мудрістю богів – цей девіз також увійшов у «програму» філософських пошуків Сократа. Є всі підстави погодитися з Аристотелем у тому, що «Сократ займався питаннями моральності, природу ж у цілому не досліджував». У філософії Сократа ми вже не знайдемо космоцентричного характеру міркувань, не знайдемо і парадигми онтологізму запропонованої софістами, а саме: міра буття і міра небуття – у самій людині.

Страницы: 1, 2


Новости

Быстрый поиск

Группа вКонтакте: новости

Пока нет

Новости в Twitter и Facebook

  бесплатно рефераты скачать              бесплатно рефераты скачать

Новости

бесплатно рефераты скачать

© 2010.