бесплатно рефераты скачать
  RSS    

Меню

Быстрый поиск

бесплатно рефераты скачать

бесплатно рефераты скачатьІсторія виникнення та розвитку регіональної економіки як науки

Історія виникнення та розвитку регіональної економіки як науки

Тема: Історія виникнення та розвитку регіональної економіки як науки

1. Генетичні корені регіональної економіки

Формуванню науки регіональної економіки передував тривалий етап вивчення проблем регіонального розвитку іншими науками, насамперед соціально-економічною географією та розміщенням продуктивних сил.

В 50-х роках відбувається значна диференціація економічної науки і остаточно виділилася наука регіональна економіка, спостерігаються інтегративні процеси з іншими науками (екологією, соціологією тощо), застосовуються нові парадигми (моделювання, системний аналіз тощо), збагачується методичний апарат (математичні методи, ГІС-технології), спостерігається зростання інтересу до регіональних досліджень (комплексного вивчення окремих регіонів як у середині країни, так і на міждержавному рівні), іде процес гуманізації та соціологізації (вивчається спосіб життя, поведінка, несприятливі процеси у економіці та суспільстві в цілому). Важливе місце займають дослідження англо-американських вчених (Вільям Бунге, Ричард Чарлі, Пітер Гаггет, Девід Гарвей, Чонсі Д. Гаріс, Артур Г. Робінсон, Волдо Тоблер та ін.) На межі регіональної економіки та СЕГ працював американський учений Волтер Ізард (Айзард) - виходець із Білорусі. У книзі “Методи регіональної науки. Просторова економія.” він широко використовує сучасний математичний апарат для моделювання розміщення національної економіки і окремих її елементів з урахуванням міжгалузевих, міжрегіональних, міжнародних зв'язків.

По суті мало не вся радянська соціально-економічна географія була регіоналістично-економічна і територіально-комплексна за спрямуванням. У 60-70-х роках на економічну регіоналістику заявили свої права економісти (Н. Нєкрасов - “Регіональна економіка”). Регіональна економіка стала досліджувати економічними методами і підходами традиційні в радянській географії економічні райони і ТВК.

В результаті інтеграційних процесів між науками, у першій половині 50-х років на Заході сформувалася наука «регіоналістика». Її засновником був американський еконо-міст Уолтер Ізард (Айзард), який очолював кафедру соціальної регіональної науки в Пенсильванському університеті. Завдяки йому в 1954 р. була утворена Асоціація регіональної науки з цент-ром у Філадельфії. Її поява спричинила потребу в регіональному підході до економічного розвитку. Поняття "регіональна наука" ширше, ніж "регіональна економіка". Регіональна наука вивчає простори, регіони, локації та їхні системи. Регіональна наука є в основному синтезом багатьох тради-ційних наук. В міру її становлення постало питання про підго-товку спеціального ученого -- "регіоналіста".

На регіональній основі будується більшість глобальних моде-лей ("Людство на роздоріжжі", "Світова модель ООН" тощо). М. Месарович і Е. Пестель вбачають стратегію виживання в різ-ному, але збалансованому розвитку регіонів. Модель майбутньо-го світової економіки підготовлена групою експертів ООН на чолі з В. Леонтьєвим (США).

У 1956 р. була опублікована книга У. Ізарда "Розміщення і просторова економіка", основна ідея якої полягала в зміцненні просторової й регіональної основи окремих спеціальних дисцип-лін за допомогою розробки більш адекватної загальної теорії роз-міщення і просторової економіки, пов'язаної з теорією вироб-ництва, ціноутворення і торгівлі. Автор акцентував увагу лише на мікроекономічному принципі розміщення підприємств.

У 1961 р. було опубліковано другу його книгу "Методи регіо-нального аналізу: вступ до науки про регіони". її завдання поля-гало в доповненні теорії прикладними методами регіонального аналізу і в розробці методики їх оцінки за допомогою методів основних параметрів просторової економіки. Регіональна наука концентрує увагу на дослідженні просторових явищ, взаємозв'яз-ків поза їх генезисом. На думку У. Ізарда, в цій науці центральне місце має належати районним і міжрайонним структурам і функ-ціям. Кількісні методи використовуються для вивчення просто-рових взаємозв'язків, а не причинних залежностей. Практичним виразом регіональної науки є регіональна економіка, наслідком розвитку якої є теорія зростання (полюсів зростання), а також аналіз агломераційного ефекту у розселенні.

У 50--60-х роках в Європі набула широкого поширення кон-цепція "полюсів зростання", розроблена французьким економістом Ф. Перру. На його думку, великі фірми (підприємства), що здатні сприймати і генерувати нововведення, утворюють полюси зростання, які домінують в економічному просторі. В цій кон-цепції поєднуються чинник нерівномірності поляризованого ро-звитку та ідея генерування і запроваджування нововведень.

Практично поняття "полюси зростання" включало конгло-мерат ідей та концепцій. Його зміст трансформувався із засобу опису економічного розвитку в абстрактному економічному про-сторі до розв'язання конкретних завдань вибору центрів кон-центрації капіталовкладень та інших організаційних заходів. На-прикінці 70-х років ця концепція вийшла з наукового обігу через нерозв'язність регіональних проблем.

Т. Хегерстранд створив географічну концепцію дифузії но-вовведень -- технічних, економічних, соціальних і культурних. Дифузія охоплює поширення інформації і здатність сприймати інновації.

Регіональному напряму присвячена також книга Е. Гувера "Ро-зміщення господарської діяльності" (1948), яку слід вважати піо-нерною в справі теоретичного аналізу впливу держави на розмі-щення продуктивних сил; тут застосовувався макроекономічний підхід до реалій процесу розміщення. У 1971 р. цей учений видав основоположну працю "Вступ до регіональної економіки".

В цілому регіональна наука відобразила успіхи американсь-ких економістів у розробці методів дослідження внутрішньогалу-зевих і міжгалузевих зв'язків, в застосуванні математичних мето-дів до кількісного аналізу. Ще у 1958 р. була опублікована книга американського економіста В. Леонтьєва "Дослідження структу-ри американської економіки", яку вважають значним досягнен-ням у розробці методів вивчення міжгалузевих зв'язків і міжгалу-зевого балансу за схемою витрати -- випуск. З ім'ям Леонтьєва пов'язана ера американської емпіричної економічної науки.

У 1968 р. У. Ізардом і його співавторами була видана книга "Загальна соціальна і регіональна теорія", в якій був зроблений крок у наближенні регіональної теорії до соціології, аналізу багаторайонної соціальної системи. В 1972 р. У. Ізард у співавторстві опублікував книгу "Еколого-економічний аналіз для регіонального розвитку", в якій на прикладі Кінгстонської затоки обґрунтував новий спосіб розрахунку економічних і екологічних зв'язків.

З середини 70-х років на Заході формується ідея розвитку регіональної теорії знизу за принципом: "Мислити глобально -- діяти локально".

Необхідність територіальної організації суспільства зумовила поширення ще у повоєнний час регіонального планування. Ще на по-чатку 80-х років у США діяли програми регіонального розвитку окремих районів (р. Теннессі, Аппалачів). В основі розробки цих програм лежала концепція Г. Одума про регіонально збалансова-ну економіку. В Україні сформувалася відома на весь світ школа районного планування Данила Богорада.

За останні десятиріччя основною формою зарубіжної регіо-нальної політики стало регіональне програмування, що має еле-менти перспективності та орієнтованості в сфері розміщення про-дуктивних сил. В центрі уваги таких програм перебувають слаборозвинуті, депресивні чи нові райони.

Регіональне програмування повинно сприяти локальному ре-гіональному розвитку. Однак невисока ефективність у створенні нових робочих місць і відсутність критеріїв цієї ефективності зу-мовила припинення фінансування регіональних програм. Голов-ними завданнями нової концепції була спроба протистояння все-могутності великих центрів, де концентруються влада, фінансові ресурси, люди і де приймаються рішення великої політики.

Транснаціональні корпорації переводять за кордон старі тра-диційні галузі, що втратили конкурентоспроможність, брудні та трудомісткі ланки нових виробництв і галузей тощо. Однак сут-тєвого підвищення ефективності розміщення продуктивних сил розвинуті країни не добились.

У повоєнні роки в західних країнах (Великобританії, Фран-ції, ФРН та ін.) активно розроблялись прикладні аспекти рай-онування на локальному рівні в сукупності з міським і районним плануванням.

Великими науковими центрами, що узагальнюють світовий досвід регіонального розвитку і планування під егідою ООН, є Женева і Нагоя.

2. Класичні теорії та концепції регіонального розвитку

2.1. Теорії економічного районування

Відміни в характері способу життя, функціонування та розвиток господарства в межах однієї країни обумовили проблему її розчленування, поділу, що дістала в науковій літературі назву районування.

Районоутворення - це формування і розвиток районів, як інтегральних, виробничо-територіальних систем (коли йдеться про економічне районування) або суспільно-територіальних систем (коли йдеться про соціально-економічне районування).

Районування - це процес поділу території на відносно цілісні частини району. Районування є прикладом ситематизації.

Районологія - це наукове пізнання процесів районоутворення і районування.

Існує 3 підходи до виділення районів

район існує реально і завдання дослідника полягає в тому, щоб визначити межі існування (Алаєв, Саушкін, Поповкін);

район вважають лише розумовою конструкцією, яка дає змогу досліднику впорядкувати інформацію в територіальному відношенні. Кількість сіток районування обмежується кількістю дослідників і кожне районування має зміст лише в конкретному дослідженні;

район існує реально, але точно визначити лише його ядро, яке є фокусом району, можуть бути віднесені виходячи з різних методик районування. (Шаблій)

Економічний район - це територіальна підсистема національного комплексу, яка має спеціалізацію загальнодержавного значення. В основі економічного району лежить територіальний поділ і територіальна інтеграція праці. Економічний район завжди є територіально цілісним.

За Алаєвим економічний район характеризується комплексністю, спеціалізацією, керованістю.

Комплексний економiчний i соцiальний розвиток - це процес, спрямований на рацiональне використання мiсцевих природних i трудових ресурсiв, ефективний розвиток економiчного потенцiалу певної територiї при науково-обгрунтованiй спецiалiзацiї її господарства i, одночасно, на розвиток соцiальної iнфраструктури, сфери послуг для населення, виробництво товарiв народного споживання, забезпечення охорони навколишнього середовища. Крiм того, комплексний економiчний i соцiальний розвиток спрямований на досягнення найбiльшої економiчної i соцiальної ефективностi, передбачаючи водночас пiдвищення продуктивностi суспiльної працi, виробництво продукцiї з найменшими затратами, пiдвищення життєвого рiвня населення. Разом з цим, необхiднiсть забезпечення оптимального поєднання галузевого i територiального управлiння економiкою, з метою всебiчного розвитку продуктивних сил i посилення територiального аспекту, не означає повного задоволення потреб суспiльства за рахунок внутрiшнiх резервiв, що суперечило б територiальному подiлу працi i вело б до перетворення окремих територiй в замкнутi системи.

Сьогодні великий район слід розглядати як відносно керовану (антарктичну) демососоціоеконоічну систему. Ряд з трьох категорій повертається в зворотному напрямку: не спеціалізація - комплексність - керованість, а керованість - комплексність - спеціалізація. В ринковому суспільстві територіальна спеціалізація стане наслідком комплексного розвитку, а не його основою.

Традиційно трактована спеціалізація, як участь регіону у міжрайонному поділі праці, звужує діяльнісну диверсифікацію, яка є суттєвим засобом повноцінного функціонування, а часом і виживання регіону. Навіть економічно вигідна, але надмірна спеціалізація призводить до монополізму спеціалізованих районів. У структурі кожної системи ядром є не галузі спеціалізації, а населення з його проблемами.

Тепер, коли на перше місце у суспільному життя вийшла людина з її потребами, а економіка стала головним засобом реалізації цих потреб та інтересів, слід вивчати соціально-економічні райони з наголосом на соціальному факторі. Тут значним проривом вперед є визначення подане О.І. Шаблієм (2000), в якому поєднуються поняття “соціально-економічний район”, “антропогеографічний район”, суспільно-географічний район” - це великий регіон України, територія якого тісно пов'язана з найбільшим населеним пунктом - демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає її головні зовнішні функції і геопросторову організацію.

При районуванні слід дотримуватись певних принципів, які випливають із закономірностей районотворення і водночас є основою методів членування території.

М.І. Долішній, М.М. Паламарчук та О.М. Паламарчук (1997) виділяють наступні принципи соціально-економічного районування:

- змістовність соціально-економічного районування - соціально-економічний район є не статистично однорідною територією за якоюсь ознакою ( дуже поширене уявлення), а соціально-економічною єдністю, цілісністю, спільністю життєдіяльності.

Як характерну рису району часто називають реально існуючу зв'язаність. У наш час ця ознака стає відносною. Дуже часто цілі підприємства працюють на довізній сировині, а вся їхня продукція вивозиться за межі регіону. Таким чином зовнішня зв'язаність переважає внутрішню. В основі цього лежить використання дешевої робочої сили та наявного устаткування. Тому інтуїтивне уявлення про те, що в межах району існують більш інтенсивні зв'язки, ніж поза ними, зараз певною мірою треба переглянути.

З наведеного принципу випливає, що інтегральне соціально-економічне районування не можна здійснити тільки за допомогою узагальнення кількісних показників, тут обов'язково повинні бути і якісні неформальні моменти, структурне наповнення виділених таксонів.

- перспективний аналіз районування - визначається часова властивість мереж районування. За допомогою районування треба вирішувати і прогнозувати соціально-економічні завдання. Районування може реконструктуювати минуле, відбивати стан реґіоналізації соціально-економічної диференціації.

Принцип висуває вимоги до показників, параметрів районування. Вони повинні мати часову стійкість, відбивати довготривалі процеси.

- проблемність районування - націленість його на вирішення соціально-економічних проблем у різних регіонах України. Разом з районуванням мають бути визначені і регіональні соціально-економічні проблеми.

- відповідність соціально-економічного районування і адміністративно-територіального устрою України - незбалансованість окреслених двох окреслених проблем веде до внутрішньої соціально-економічної розбалансованості.

Серед інших принципів соціально-економічного районування дослідники пропонують: 1) зміцнення територіальної єдності держави; 2) врахування історико-географічних особливостей українських земель, національно та етнічного складу населення; 3) посилення територіальної спеціалізації виробництва і можливості для комплексного та економічного і соціального розвитку території; ;4) збереження єдності локальних систем розселення; вибір найбільших центрів, які стануть ядрами районів

Кожен район формується під впливом певних факторів (див. фактори РПС).

2.2. Теорії територіального комплексування і системоформування

Основою формування економічного району є територіальні соціально-економічні системи - це таке просторове поєднання населення, соціальної, економічної, екологічної сфер, у якому на основі їх взаємозв'язку, збалансованості та взаємо доповнення створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства.

Термiн "соцiально-економiчний територiальний комплекс" означає взаємоузгодженi ланки суспiльного виробництва на певнiй територiї (С.Я.Ниммик, 1969). Тобто СЕК - це iсторично сформованi, взаємопов'язанi i взаємообумовленi на певнiй економiчнiй територiї галузi виробничої i соціальної сфер, якi вiдзначаються спiльнiстю проблем розвитку, функцiональною структурою, цiлiснiстю, вiдносною автономнiстю i своєю часткою в суспiльною територiальному подiлi працi (Hиммик С.Я., 1981). Соцiально-економiчний територiальний комплекс У.I.Мересте визначає як територiальну єднiсть суспiльного виробництва в цiлому на певнiй суспiльно-iсторичнiй основi.

Стрижнем територіальної соціально-економічної системи є територіально-виробничий комплекс (ТВК).

ТВК - це поєднання підприємств (і установ), для якого територіальна спільність компонентів - фактор додаткового підвищення економічної ефективності за рахунок: а) значної стійкості взаємних зв'язків (особливо зв'язків інформаційних) і ритмічності виробничого процесу; б) скорочення транспортних затрат; в) раціонального використання всіх видів місцевих ресурсів і більш сприятливих умов для маневрування ними; г) створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) планування і управління з територіальним плануванням і управлінням.

Передумовами розвитку ТВК є:

природно-ресурсний потенціал території;

соціально-демографічні умови;

техніко-економічні умови.

Компонентна структура ТВК. Під структурою розуміється упорядкування елементів (підприємств, виробництв), що проявляється у певних пропорціональних відношеннях і зв'язках між ними.

Елементи ТВК - це поєднання підприємств що пов'язані техніко-економічними зв'язками (цукровий завод і сільськогосподарські підприємства, деревообробний завод і лісгоспи).

Всі галузі ТВК за функціональною роллю поділяються:

- галузі спеціалізації, які визначають місце району у територіальному поділі праці і беруть участь у міжрайонному обміні продукцією чи послугами. Це так звана вивізна спеціалізація. Існує думка, що галузі, які виробляють продукцію у великому обсязі і зосереджують у собі велику кількість праці та капіталу, є теж галузями спеціалізації. Для них підходить термін головні галузі;

- допоміжні галузі забезпечують напівфабрикатами, виробничими послугами, головними засобами, в тому числі будівництвом галузі першої групи;

- обслуговуючі галузі забезпечують населення регіону, а також суспільне невиробниче споживання продуктами і послугами.

Цей поділ досить умовний, оскільки ті ж обслуговуючі галузі можуть давати дешеву продукцію (послуги) для поза районного споживання, отже, можуть бути галузями спеціалізації. Наприклад, туризм.

Ще один підхід до функціонально-компонентної структури - підхід ієрархії розшарування. Він передбачає виділення інфраструктури і ультраструктури, роль яких у функціонуванні комплексів різна.

Інфраструктура (“нижня” частина структури територіально-господарського комплексу) - це поєднання діючих споруд, будинків, інженерних комунікаційних мереж і систем, які прямо не належать до виробництва, але необхідні для виробництва матеріальних благ (виробнича інфраструктура - транспорт, зв'язок, мережі водо- і енергопостачання, будівельні організації та ін.) і забезпечення повсякденної життєдіяльності населення (соціальна інфраструктура - заклади побутового обслуговування, освіти, охорони здоров'я, культури тощо). Часто в поняття інфраструктури включають галузевий зміст: це допоміжні й обслуговуючі галузі (а, отже, не лише заклади чи комунікації, але й цілі галузеві системи) загального призначення.

Страницы: 1, 2


Новости

Быстрый поиск

Группа вКонтакте: новости

Пока нет

Новости в Twitter и Facebook

  бесплатно рефераты скачать              бесплатно рефераты скачать

Новости

бесплатно рефераты скачать

© 2010.